Таня Малярчук від книжки до книжки росте і розвивається. Це унікальна річ для української літератури сучасності. Тому і відрадна.

Її «Звірослов» -- це повноцінний роман у бувальщинах. Тут безодня емоцій звичайних людей. Які є все ж атиповими у своїй типовості. Це плебс, це бидло, це електорат – в розумінні політиків і снобів. Це люди зі своїм розумінням життя, поглядами на світ, стражданнями і радощами, діточими мріями, здійсненими і нездійсненними – на думку авторки.

Це і є український народ – як не патосно це звучить.

Авторка прискіпливо дивиться у світ Києва і Київщини, бачить все і все зауважує.

Та головне у цій книжці – люди: характери, діалоги, монологи, почуття і переживання.

Курка. Тут маємо таку собі тупеньку Капітоліну з села, яка прибилася до міста завоювати його. Бути тут щасливою, мати тут любов. Чи це можливо? Чому ні? Характер маємо в діалозі, в динаміці з перших рядків бувальщини. І німий, і директор, і делікатна жіночка, і подруга головної героїні, продавчиня – так само живі типи. У сполуці їхні стосунки дають живу, тягучу, вартісну художню прозу. «Цей світ дуже несправедливий і в ньому багато смерті» -- так наївно і глибоко водночас думає Капітоліна. Її наїв для когось дурість, а по суті – це людська чистота, яка не годна себе усвідомити, захистити і висловити.

Собака. Інтелігентик приходить у ЖЕК сваритися через ліфт. За дверима жорстока чиновниця. Вона вбиває інтелігентика однією фразою – «А ти що зробив?» І він вже її, він вже не він, він вже приручено знищений. Як собака.

Медуза.  Стосунки пацієнтки і лікаря. Хто хворий а хто ні? «Її всі не люблять» -- це про них обох. У цій бувалиці маємо розсипи суто  жіночого мислення: «Чоловіки стають безпорадними, коли несподівано в розмові згадуєш їхніх дружин», «Як би жінці не було погано, у неї завжди залишаються її магазини», «Тиша і довкола, і всередині», «Бо я більше так не могла – бути з ним і без нього», «Те, від чого ми відмовляємось, робить нас сильнішими». Зрозуміти іншого – значить збагнути себе.

Щур. Цікава річ про стосунки чоловіка-жінки: «Алевтина любить його, він любить її і поїсти».

Ворон. Двобій сторості а молодості. Юний балерун («Танець – це завжди непристойно») і старенька вчителька («випростується з усією гордістю, на яку тільки здатна її старість», «Ви заважаєте мені. Ви заважаєте мені…жити») розпочинають боротьбу:  за простір, за свою свободу – кожен за свою. І що? Вони виходять на порозуміння. Вони щасливі від спілкування і набутого досвіду.

Слимак. Ще одна розбита сімейна радість, яка такою ніколи не була. Тут авторка показує увесь свій сатиричний талант, мовлячи про  «видатного місцевого поета», що не заважає їй мовити і про досить серйозні речі: «Поета не можна вбити! Він або поет, або ні. Ніхто  ініщо не змусить його не писати. Я просто не хотіла. Розумієте мене? Я не хотіла більше писати віршів! Я не хотіла бути поетом!»

Свиня. Маленька трагедія людей, які хочуть здаватися кимось і мати від цього кайф. Не вийде. Будьте собою і будьте від того щасливі.

Заєць. Двоє простих людей – продавчиню овочів і фруктів та водія бетономішалки зводить Бог докупи: останній збиває першу, бо та женеться за золотою копійкою, яка їй привиділась. Водій приходить до неї в лікарню. Він стає іншим. І вона.

Пума. Ще одна продавчиня і ще одна мрія про щастя. Тут багато банальних а небуденних істин – «Коти не виганяються», «Ніколи не знаєш, на що дійсно заслуговуєш», «Тільки чоловік може змінити жінку». Мрія не збувається. Але світла від цього не меншає, а, може, навіть навпаки.

Метелик. Це ціла повість про чотирьох людей: елегантного але самотнього чергового по вокзалу, продавчині пиріжків, випікачки пиріжків і продавчині морозива. Вона занадто звичайна, ця героїня, але скільки в ній пристрасті вийти зі звичного колеса побуту: «Жанка відчуває, як очі наливаються червоною безнадією. У горлі спазм, який хочеться викрикнути, виригнути, виплюнути із себе або затовкти так глибоко, щоб аж утратити від болю свідомість», «Їй хочеться тікати звідси якомога швидше і далі. Зникнути. Більше не терпіти. Закопати себе в землю. Пожбурити в небо. Зробити хоча б що-небудь. Вирізати середину, посікти на шматки і згодувати голодним псам», «Ще один непотрібний день, думає Жанка. Такий самий, як учорашній і який буде завтра. Боже, як тяжко це терпіти!», «Хіба це життя мені дане лише для того, щоб від всього відмовлятися?», «Як мене болить моє мовчання, якби ти тільки знав». Поряд з Жанкою – монолог старенької, що пече пиріжки. А до того продавала насіння соняшника: «Я десять років продавала на вокзалі сємушки – каже баба Віка. – Ну, до пиріжків, ти знаєш. Жарила сємушки, розходувала цілі міхи сємушок, і ніколи, щоб ти знала, Жанка, я не бачила соняшників.»

Вивершується повість орґазмом людського буття: «Я така щаслива, що мені аж страшно. Думає Жанка, чим більше маєш щастя, тим більше боїшся його втратити. Боже, не забирай його в мене. Ти мене чуєш?», «Я не хочу ні з ким ні за що боротися, думає Жанка. Я не хочу боротися, щоб мати те, про що мрію. Я не хочу, щоб комусь стало гірше від того, що моя мрія збулася».

У романі «Звірослов» багато суржика, але він приємний, бо характеризує героїв, є тут і матюки, але вони природно-експресивні.

Читач, перечитавши цю книжку, мав би уважніше сприймати всіх цих продавчинь, лікарес, розпанахувачів риб, водіїв бетономішалок тощо, бо вони ЛЮДИ, які хочуть любити і бути коханими. І вони мають право на щастя – бодай уваги, бодай спілкування. Бодай зрозуміння їхньої людської – людяної – суті.

Таня Малярчук – молодчина.

Так тримати.