Літературний форум
Лесь Танюк:
"Україна - це не Московія. Вона має високий рівень культури"
Голова Комітету з питань культури і духовності Танюк Леонід Степанович у ексклюзивному інтерв'ю інформаційно-аналітичному порталу "Депутат" розповів про результати роботи комітету у Верховній Раді ІV скликання
- Що вдалося зробити комітету за час роботи ВРУ IV скликання?
- Сплеск культури відчувся вже на першій сесії Верховної Ради. Тоді в складі Комітету з питань культури були дуже цікаві знакові постаті. Прийшов секретар ЦК компартії Симоненко, керівник РУХу В'ячеслав Чорновіл, колишній Президент України Кравчук, Микола Жулинський, себто були люди, які розуміли, що все основне в Україні буде робитися в сфері ідеології, культури, моральності. В першому основному Законі про культуру, який ми прийняли, була постанова про фінансування Верховної Ради восьми відсотків від національного прибутку. Вісім відсотків - це американський рівень.
- Наскільки зараз фінансується культура?
- На 0,3%. В постанові було сказано - 8% в залежності від економічного стану, можливостей. Але в кожній постанові про бюджет Верховна Рада скасовувала своє ж рішення і приймався Закон про бюджет, де вже не було запланованих 8%. Якщо ще в першому комітеті мені вдалося вибити кошти на збереження пам'яток старовини, функціонування музеїв, то опісля з цим було зовсім погано.
- В якій галузі культури на сьогодні гірша ситуація?
- Великий спад у розвитку кінематографії. На жаль, держава пішла неправильним шляхом роз'єднання кінопрокату з кіновиробництвом, всупереч рішенню комітету. Кінопрокат завжди був прибутковою галуззю, а кіновиробництво - від'ємним сальдо, і вони один одного годували. Кінопрокат відраховував певні кошти на фінансування самої галузі виробництва.
Почалася максимальна приватизація та перепрофілювання кінотеатрів, хоча закон про культуру це забороняв. Під судовим рішенням не можна було забрати кінотеатр і зробити з нього меблевий магазин. Поступово ця приватизація призвела до того, що прокат був відділений від держави і, оскільки нового національного кіно не вироблялося, бо грошей на нього не було, то фактично хлинула злива бойовиків, фільмів третьої-четвертої категорії або крутилася стара радянська кінематографія, яка ще хоч трохи будила ностальгійні почуття. По суті, виходити на проблему кризи кіно ми почали виходити в останні 5-7 років. Міністерство культури було конфліктне зі Спілкою кінематографістів. Ми мали керівництво студії, яке було у конфліктні з Міністерством культури і Спілкою кінематографістів. Ми мали студії, Одеську і Ялтинську, які були підпорядковані місцевим владам. І, оскільки це "жирні" місця на берегу моря, дорога земля, почалася жахлива приватизація цих об'єктів.
Сьогодні маємо мінус з Ялтинською студією. На 49 років її запродано Росії. Фільми там фактично не знімають. Росія як інвестор не вкладає обіцяні кошти. Зарадити цьому неможливо, оскільки місцева ялтинська рада це Крим, який сам собі господар.
Нам вдалося домовитися з Київською кіностудією ім. О.Довженка трохи навести лад. Сьогодні вже починається нове виробництво, триває робота над сімома чи вісьмома фільмами. Але, знову ж таки, гроші (а це 50 млн грн.) лежать на рахунку в міністерстві. Торік вони пролежали і їх повернули в бюджет. Не змогли, не знайшли форми розподілу цих коштів.
- А хто ці кошти повинен розподіляти?
- Міністерство культури, міністр. Він мав би розподілити на якісь проекти. Тоді це була Оксана Білозір. Вона попала в ситуацію, за якої почали змінювати Міністерство культури на Міністерство культури і туризму. Казначейство закрило всі рахунки. Але пані міністр була неактивною, не вийшла на уряд і не поставила питання, що є 3-4 фільми, той же "Тарас Бульба", сценарій якого носять в кишені вже кілька років. Бо в них була таємна ідея перевести гроші на інший ресурс. А коли гроші з однієї графи переводяться на іншу, то дуже важко знайти, хто з чого мав вигоду і куди це пішло. Навіть в цьому бюджетному варіанті ми не дозволили перенесення грошей з графи на графу, бо, скажімо, якщо це кіно - то вони йдуть на кіно, а не на реставрацію замків чи будівництво.
- Що зробив ваш Комітет для сфери кіно за 4 роки?
- Сфера кіно була предметом серйозного розгляду на комітеті разів 3 чи 4. Ми проводили з цього питання парламентські слухання. Хотіли розробити закон про 5-відсотковий збір на потреби українського кіно. З кожного квитка (так само, як і у Франції, Італії) йшло би 5 копійок з гривні на розвиток кіно в окремий фонд. Це приблизно складало б 200-300 млн гривень, які б самі забезпечували розвиток кінематографії. Втім, оскільки, виробництво відділене від прокату, то останнє категорично було проти. Тому лобісти прокатників і ті, хто привозить фільми, а це також доволі велика група людей, категорично проти цього. Це одна з першочергових проблем, яка буде в майбутньому комітеті.
Постанова про кіно проходила три рази. В ній є одна річ, яка сьогодні урядом не вирішена. У Верховній Раді ми ухвалили рішення про необхідність створення окремого органу управління кіно і вирішили зробити чи держкомітет, чи фонд. Це мав бути окремий структурний підрозділ. Якщо ми даємо кошти на кіно, то ними повинна розпоряджатися відповідальна людина, група, апарат. У Міністерства культури колосальний фронт робіт. Воно просто нездатне на розвиток такої величезної індустрії, як кіно.
Ліквідували і комітет, що опікувався держархівами, який став підрозділом Міністерства юстиції. Рівень можливостей держархівів уже понижений, так само як Комітету у справах релігій. Його перевели туди ж. Це міністерство може виконувати тільки формальну роботу: реєструвати чи не реєструвати. А хто виконуватиме велику моральну роботу, збирати ієрархії, радитись з ними, розв'язувати конфлікти, напруження. Цим мають займатися фахівці, знавці своєї справи.
У справах кіно ми не маємо на сьогодні єдиного центрального органу, ми маємо окрему позицію Мінкультури, до неї конфліктну позицію спілки кінематографістів. З ними не радяться, їх не запрошують на якісь "сіятельні" вершини, щоб щось вирішувати. У нас немає людей, які були б поза спілкою, крім молоді, яка все рівно спирається на допомогу спілки.
Наступний дуже небезпечний момент - це театральна та кіноосвіта. Обговорення кожного бюджету закінчується тим, що не дають кошти навіть на плівки для зняття фільмів. Не кожен студент може дістати плівку за свої гроші. Якщо він не зніме фільм, то не зможе одержати диплом. Щоразу ми щось вигадуємо, б'ємо в усі дзвони і в останній момент вдається щось зробити на театральний інститут.
Левова частка грошей йде на університет культури Поплавського. Він забирає понад 2/3 всього бюджету на освіту в культурі. При чому робить це таким чином, що весь час розширює своє виробництво, без держзамовлень набирає людей, а потім вимагає від держави на це дотації й таке інше. В усякому разі цей університет одержує грошей вдвічі більше, ніж Театральний інститут, консерваторія, школа Р.М.Глієра разом взяті. Є в культурі речі, які фактично не треба фінансувати. Скажімо, є в Інститут підвищення кваліфікації працівників культури. У світі він давно ліквідований, а в нас ні з тієї причини, що там дуже все зав'язано на колишньому міністрі культури. Це була така організація, яка, з одного боку, "качала" державні гроші, а з другого, не давала ніякої кваліфікації, освіти. Однак там є професура, там захищають дисертації, що абсолютно фіктивні. Ми ставили питання про те, щоб зліквідувати чи скорегувати цей орган. Створити на його базі Міжнародний інститут менеджменту культури, який пов'язаний з нашими культурними центрами за кордоном. Альтернатива мала бути. Але це немалі гроші. Якби виділяли кошти на якусь молодіжну інтерпризу чи на те ж молоде кіно, то ми б не мали таких казуїстичних ситуацій, коли хлопець привозить європейську нагороду, а Міністерство культури не дає йому ні копійки, бо власне не стояло на тому.
В культурі є велика інерційна сторона, і її можна було б сьогодні ще не чіпати, тільки якщо підтримати молодий, зовсім новий альтернативний порив. Я маю на увазі академічні театри, професійні ансамблі, приміром імені Вірського, або хор Вірьовки - це дуже гарні речі, їх треба підтримувати. Це захист культури старовини, традицій, це не може бути тільки одним "крилом". Все-таки у культури є два "крила". Вона, з одного боку, опікує художників, майстрів, ветеранів, а з другого, весь час мусить робити розкопи на нове, альтернативне і на те, щоб нові імена мали можливість для свого експериментального начала. Тоді може виникнути щось нове, нетрадиційне.
- Яка ситуація з українською книжкою?
- Ситуація з українською книжкою поліпшилася через те, що три роки діяв Закон про поліграфію. За цей час ми змогли придбати нову техніку, мали право купити папір, мали пільги на целюлозу. Він перестав діяти торік, тому що мав набути чинності новий закон, в якому для українських книговидавців вже були передбачені пільги саме на книговидання. Ми заклали це в бюджеті на 2006 рік, сума становить близько 25 млн грн.
Звичайно, для того щоб ринок української книжки "розвиднівся", треба спільні зусилля. Необхідне виховання до книжки в школі, бо зараз дедалі менше й менше читають. В хід пішло "кліпове" мислення. Тож дуже багато уваги ми приділяємо книжковим форумам, особливо Львівському, Київський трошки слабший. Ми маємо сьогодні близько 600 видавництв, які працюють самостійно. Слід законодавчо збільшити податок на привозну літературу, ширвжиток, щоб кошти з цього ширвжитку спрямовувалися на видання власне української книжки, українського підручника, дитячої казки, класики.
Ця сесія вважає, що не можна робити преференції для української чи російської книжки і покладається на те, що диктує ринок. Це неправильний підхід. Спочатку ми мусимо сформувати саму потребу і зробити це "силовим" шляхом, дати можливість людям мати книжки. Спочатку громадяни повинні навчитись читати.
Буде прийнятий ще один закон про пільгове книговидання. У ньому передбачено багато митних пільг. Це вже готується не Міністерством культури, а в президентській адміністрації. На нашій Раді, до речі, при Президентові, де є і Ліна Костенко, і Брюховецький, і вся, так би мовити, культурна "сметанка" суспільства, книжка стала однією з перших програм. Першою ми обговорили проблему мови і книжки, щоб винести це на РНБОУ. Це мусить бути проблема безпеки України, а не просто проблема культури.
- Леоніде Степановичу, останнім часом мовна проблема стає дуже гострою, і багато передвиборчих блоків спекулюють цим питанням.
- Ті, що висувають проблему російської мови як другої державної насправді вимагають одномовності. Вони ж українською мовою не говорять, не пишуть, не читають, а вимагають для себе російську мову як державну. Це не може бути підтримано, бо суперечить десятій главі Конституції.
Серед підготовлених 18 законопроектів про мову є один, що підготовлений Юхновським. Він зробив такий несподіваний фінт: переклав російський дуже жорстокий закон на захист російської мови на українську, і ми під цим законодавчим проектом підписалися. Однак він не пройшов, бо за ним пройшли б законопроекти й інших депутатів. Кожна фракція вважає, що якщо вона вийде з російськомовною проблематикою, то отримає трошки більше голосів.
- Але ж це маніпуляція виборцями?
- Звичайно, мовна проблема - це чиста маніпуляція виборцями. Перший закон про державність української мови проти російської підписав Янукович, не читаючи. Підписав, але забув про це і тут же став у своїх виборчих програмах зазначати про другу державну російську мову. Втім, будучи ще прем'єр-міністром відкликав цей закон. Відтоді почали подавати купу законів про державність російської мови. Це все нереально, і ми з Вами будемо говорити нормальною українською.
- Оскільки сьогодні Україна тримає курс на Європу, скажіть, як ми далеко від європейських стандартів культури. І чи є такі взагалі?
- Що можна назвати стандартами? Припустимо, є речі дуже важливі для нас як стандарт. Скажімо, хто має право на культуру, яка міра культури, самі стандарти обслуговування.
Ми будуємо один "Арсенал", а вся Україна на дибах стоїть через те, що такі великі гроші і таке велике приміщення. У Швеції зі старенького міста, в якому занепала промисловість, з заводів роблять музеї. Кожен з побудованих музеїв удвічі більший, ніж наш "Арсенал". Вони знайшли гроші в бюджеті. І коли приїжджаєш у те містечко, то відчуваєш, що воно живе тільки культурою.
Нам би дуже підійшов французький стандарт. У Франції Аляски немає, золота не шукають з підневільної праці, тайги не рублять, нафта не б'є, газу немає. Коли прийшов Шарль де Голль, він сказав: "Наш імідж буде культура". Коли він виходив на люди, то по праву руку від нього стояв міністр культури, а не міністр оборони, а міністра економіки взагалі не знали - він десь ззаду стояв як п'ятнадцята людина. Тобто, культура стала пріоритетною. Вони обов'язково дублюють всі фільми французькою мовою. В них є закон про захист французької мови: якщо ви будете говорити французькою мовою і вставляти англійські слова, то вас можуть оштрафувати. Це такий прихований культурний автономізм, націоналізм найвищого ґатунку, стандарт захисту вітчизняної культури. Інше питання, що відбувається глобалізація і всі держави, дбаючи про газові проблеми, гроші, ризикують втратити свою культуру. Тому в Європейському Союзі прийняте рішення приймати держави не тільки з високим розвитком технологій, але й ті, що мають високий рівень розвитку культури і внесуть в Європу частку своєї культури. Нам це важливо усвідомити, оскільки ми йдемо в ЄЕП. Ми абсолютно втрачаємо культурний потенціал, стаємо провінцією руського "барина". Йдучи в Європу, ми набуваємо можливості культурного обміну. Не дивно, що наші музиканти, художники більше виставляються в Європі, а не у нас. В деякому сенсі ми є культурною провінцією, а за кордоном є поціновувачі нашого мистецтва.
Лаємо Америку, що вона банальна, вульгарна, живе картоплею, дивиться всю "порнуху" тощо. Але там завжди знайдуться любителі музики Леоніда Грабовського чи Шнітке, іншого майстра, вони це оцінять. Там є мюзикли, висока класика. Там є розвиток, культура і меценати, які вкладають у мистецтво великі гроші. Ми маємо виховувати середній клас, якому потрібна культура, мусимо виховувати меценатів. Тому "Рута" сьогодні починає спонсорувати будівництво мистецького "Арсеналу".
Явище Ющенка якраз оцим і цікаве, що ми маємо першого Президента, орієнтованого на культуру, Європу - з одного боку, і те, що він корінням тут - з другого. Він музейник сам по собі, любить старі речі. Це свідчить про те, що Європа нас ніяк не закриє в культурі. Коли мої друзі-європейці приїжджають в Україну, то, споглядаючи роботи наших художників чи прослуховуючи якісь касети, вони страшенно дивуються високому рівню нашої культури. Їм здавалося, що Україна - це така собі Московія. А виявляється тут є високий рівень культури і не провінційний. Отож вони дивуються і не можуть зрозуміти, чому в нашій країні немає ставки на культуру. Чому культура не стала програмою-локомотивом, як, до прикладу, французький варіант. Вони просто не розуміють, що ми попали в такий період, коли інтелігенцію було відкинуто на узбіччя, коли талантам не давали можливості реалізовуватися.
- Чи здатен буде наступний склад парламенту підняти рівень культури?
- Ні. Ті, що зараз приходять в парламент, зокрема деякі бізнесмени, на це нездатні. Вони зможуть на це піти тільки тоді, коли ми сформуємо, так би мовити, народний тиск. Був Майдан, і він вплинув досить благодійно. Якщо правда перемагає, це моментально відображається на розвитку культури. Не думаю, що ці вибори будуть продовженням Майдану. Це будуть вибори заперечення Майдану, вибори з втратою певних позицій. Буде зовсім інший спосіб парламентської боротьби. Якби схлинула ця політична перенапруга, то якраз культура могла б урівноважити сфери взаємин. Поки що це не вдається, бо перетворилось на знаряддя боротьби між Москвою і Києвом... Мова перетворилась на знаряддя боротьби між Сходом і Заходом. Це є тільки функціональні підходи до культури, а не глибинні.
21 березня 2006
Христя Багрій
Інформацiйно-аналiтичний портал "Депутат"
Христя Багрій
Інформацiйно-аналiтичний портал "Депутат"
