Лариса ДЕНИСЕНКО: „ЧИТАЧ – ЦЕ Я”

В кожного з нас є своє бачення та ознаки такого явища, як „успішність”. Можливо, для когось успішною є людина, обличчя якої розміщено на бігбордах з написом: „Вася – супер стар!” Особисто для мене успішність полягає в можливостях, які тобі дає Бог та доля для самореалізації, і твоя особиста спроможність та зацікавленість пройти шляхом до усвідомлення себе та свого місця в житті. З огляду на це, я є успішною людиною.

Я народилася в червневому Києві, маю багатонаціональне коріння, що, мабуть, типово для тих, хто народився та мешкає у великих містах. Католицького віросповідання. За плечима маю декілька юридичних дипломів, декілька сталих стосунків, декілька місць робіт, декілька десятків країн та декілька десятків років. В дитинстві намагалася займатися кількома справами одночасно, з роками це не минулося. Зараз одночасно займаюся юридичною практикою, створюю та веду програму „Документ +” на 1+1 International, пишу есеї, дитячі казки та оповідання і „дорослі” романи.

На договірній основі, взаємоповазі і спільності поглядів на важливі для мене речі.

Читач це я. Я намагаюся писати про речі, які цікавлять та хвилюють мене. Чіпляють. Можливо, це егоїстичний погляд, але перший мій читач це я сама.

Знаєте, інститут літературної критики в Україні – явище цікаве. Переважна більшість рецензій, які я читала, а я читаю багато рецензій, майже нічого не дають мені як читачу і фактично нічого не дають мені як письменнику. Мені здається, що рецензії, які публікуються у таблоїдах та в тижневиках, повинні спрямовуватися на те, щоб зацікавити читача. Рецензії, які видаються в спеціалізованих газетах, журналах, наукових виданнях (цього майже у нас немає, але тим не менше) повинні з наукової точки зору розкласти твір по поличкам! Мені б це було дуже цікаво і корисно як автору. Але рецензія, яку надруковано, скажімо, в тижневику або глянці, не має бути сповнена рефлексіями критика, забита науковими термінами, філософськими трактуваннями і мати на меті не зацікавити/познайомити читача, власне, з книжкою, а викликати в читача думку „цежтребаякийвінрозумнийажстрашно”.

Україна – це одна з моїх больових точок. В кожної людини є своя або свої точки. В мене це щонайменше Україна, Київ, українська мова, діти, батьки, друзі, холокост, Велика вітчизняна війна, безпорадні люди. Коли хто-небудь дозволить собі при мені зневажливо висловитися на адресу цих точок – може отримати стусана, принаймні, словесного.

А вам не соромно жити в країні, де суди дозволяють транслювати кіно іноземною мовою? А вам не соромно жити в країні, де ніхто з лідерів не знає, що таке патріотизм, натомість чудово знає, де легше вкрасти гроші? А вам не соромно жити в країні, в якій перші особи навіть не намагаються знати мову власного народу?

Коли починаєш про все це думати – буває соромно, безперечно. Але я не плачу внески члена НСПУ, не ходжу на засідання, мені просто абсолютно нецікаво, які процеси там відбуваються. В мене є моє життя, моя творчість, мої можливості, які я реалізовую в міру своїх здібностей, і є моя персональна відповідальність за те, що я роблю. В сферу цієї відповідальності не входять вчинки активу НСПУ.

Я – людина абсолютно некофліктна і терпити не можу, коли мене в ці конфлікти намагаються втягувати. Мені здається, що у письменника є унікальна можливість – доводити свою першість, погляди, талант своєю творчістю, а не будь-якими гламурними чи антигламурними заявами. Нашій країні не бракує декларацій, взяти хоча б укази Президента, Універсал й таке інше. Навіщо творчим людям плодити подібне? Не розумію.

Чого в мене тільки немає на робочому столі. Зі мною зараз відбувається перенасичення власним матеріалом. На столі два романи „Зібгане обличчя” та „Кілька жінок – одна жінка”, нова колонка для дитячого журналу „Соняшник”, нова колонка для жіночого журналу „Женский журнал”, четверта казка для проекту „Сучасна дитяча література” видавництва Грані-Т, в якому будуть виходити дванадцять казок від сучасних „дорослих” письменників, зокрема, й мої. Я вже не кажу про позови, апеляційні скарги та купу матеріалів для програми „Документ +”.

Я не фахівець з оцінки сайтів, але мені хотілося б, щоб всі літературні сайти, а не тільки ваш, виглядали більш сучасно і прогресивніше. Не містили застарілих лінків, оперативніше реагували на всі культурні події, які відбуваються в країні й поза її межами. Але, мені подобається те, що літературні сайти в нас є, вони розвиваються, оновлюються, зрештою є матеріальним підтвердженням того, що в нас є літературний процес і є люди, які ним цікавляться.

Знаєте, я набагато більше боюся, що хтось займе моє місце на цвинтарі, бо є дуже хвацькі в цьому сенсі люди. Та й цього я боюся через те, щоб не створювати проблеми своїм близьким після того, як мене не стане. Мене ніколи не цікавило, яке моє місце в літературі. Це взагалі як? Партер, бенуар, гальорка? Хто ці місця роздає: читач, критик, Господь Бог? Я можу піти геть, пересісти на вільне місце, посадити когось собі на коліна або сама на чиїхось всістися. Жартую.

Йти до себе, знайти в собі Бога і не забувати про інших.

Як читач я очікую цікавих книжок. І мої очікування з року в рік виправдовуються, думаю, що надалі книжок взагалі буде більше, і тих, що зацікавлять мене – також. Сподіваюся, що з`являться нові літературні імена, здивують „старі” літературні імена в позитивному сенсі цього слова. Українська книжка збільшить своїх прихильників, увійде до європейського простору. Мені б цього хотілося. Знаєте, мені б дуже хотілося, щоб під час прочитання імені когось з наших письменників, читачі незалежно від країни їхнього проживання, розуміли про кого йдеться і з якої країни цей письменник походить. Прізвище – назва роману – країна. Якщо так відбувається, скажімо, з Міланом Кундерою або Мілорадом Павичем, або Джоном Ірвінґом, або Аґатою Крісті, або Роменом Ґарі, – так має обов`язково відбутися з кимось із наших. І рано чи пізно так і буде.

Складне запитання. Я пишу, передовсім, тому, що це  цікаво мені. Але я б була тільки рада тому, щоб те, що я пишу, зацікавило тисячі людей в Україні та поза її межами. Це – амбітність?

На мій погляд, людина має займатися тим, що (хай навіть тільки на її погляд) в неї добре виходить. Тим, на чому вона розуміється. Тим, що їй цікаво. Я не розуміюся на поезії, хоча намагалася себе нею зацікавити. Інколи я пишу вірші, але вони з`являються в моїй голові набагато рідше, ніж проза. Проза ж живе там постійно. Величезна прозова родина, яку треба розселяти, щоб всі вони не пересварилися і вчилися жити своїм життям. Тому й  виникає потреба розкладати її по книжечкам.

«Літературний форум» --

Спілка Правова інформація Зв'язок
© Всеукраїнська спілка "Літературний форум", 2005 р.