Тимур ЛИТОВЧЕНКО

Вона, Смерть і кохання

(п’єса на 3 дії)

Дійові особи

Перша пара коханців:

Роза	—	бузкова дівчина
Азор	—	самозакоханий юнак

Друга пара коханців:

{	Маргаритка	—	зелена дівчина, згодом божевільна юродива
	Піфала	—	божевільна юродива, колишня зелена дівчина
Майстер		—	помічник Суду, згодом кат

Третя пара коханців:

Лілія	—	чорна дівчина
Анжер	—	романтичний юнак, згодом закам’янілий монумент

Четверта пара коханців:

Іриска	—	руда дівчина
Честав	—	рудий юнак витонченої зовнішності

 

Золотий Бог	—	повелитель іроргів
Смерть	—	чорна стара, що дає життя
Болівар Дукс	—	безталанний актор
Гліцинія	—	рожева коханка №13 Дукса
Білий Кардинал	—	божевільний священнослужитель
Рудий	}	вуличні музики-скрипалі
Руда
Суд	—	немічний дідуганчик
Начальник патруля	—	головний охоронець правопорядку

 

Ірорги	—	духовні почвари, колишні люди
Люди	—	майбутні ірорги
Посланець	—	мовчазний ірорг
Думки	—	танцівниці, "живі" думки людей

Дія відбувається в абстрактному Місті, що простягається від краю землі й до краю. Кожна дівчина або жінка у Місті має "квіткове" ім’я і свій власний колір. Юнаки та чоловіки певного кольору зазвичай не мають, тому рудий Честав виглядає на загальному тлі білою… точніше — "рудою вороною".

Дія 1

Сцена 1

Міська площа, з одного боку заставлена розлогими тентами і столиками літньої кав’ярні. За столиками їдять, випивають і теревенять юні парочки. Вгорі над столиками — прикритий завісою "телевізор", від нижньої частини якого до кав’ярні ведуть східці. Із завішеного "телевізора" долинають звуки легенько-попсової музики. З іншого від літньої кав’ярні боку площі з’являються Роза, Маргаритка, Лілія та Іриска. Розхристана, вдягнена абсолютно без будь-якого смаку Роза безсоромно тицяє пальцем у бік зніяковілої Іриски й вульгарно регоче.

Роза (зневажливо). Га-га-га-а-а-а!!! Погляньте-но тільки на цю недотику! Го-го-го-о-о-о!!! Тільки погляньте! (Регоче, хапаючися за черево.) Га-га-га-а-а-а!!! Го-го-го-о-о-о!!! Вона ж не давала жодному хлопцеві! Жодному — й не давала! Га-га-га-а-а-а!!! Ну, чи не соромно тобі?! Го-го-го-о-о-о!!!

Іриска кусає губи й відвертається, але мовчить.

Роза. Соромно? Нумо, зiзнавайся!

Маргаритка (до Рози, стримано). Та вгамуйся вже, нарешті…

Роза (до Маргаритки, здивовано). Що-о-о?..

Маргаритка. Годі, кажу. Облиш її.

Роза (з ненавистю). А тобі яке дiло?!

Маргаритка. Ти грубіяниш, а їй же…

Роза. Та я просто хочу дізнатися, чом це Іриска й досі не дала нікому з хлопців, от і все! И-и-ич, велика цаца!..

Лілія (до Маргаритки). Нє, ну правда ж, інтересно взнать, як це — в наші-то годи целкою буть! А тобі, кстаті, тоє шо — нє інтересно развє?

Маргаритка (одразу напружившись, сумно). Давайте краще не будемо про це…

Роза (до Маргаритки). А от тобі навіщо нюні розпускати, га?! Ну, в тебе, припустимо, велике кохання було — не ти перша, не ти остання дала, як кажуть, "по любові". В нас із Лілією…

Лілія. Ага, у нас точно шо було! А вона — нє за любов, нє за дєньгі, нє за укольчик, нє за так… Дура хрєнова!

Іриска скрикує, немов від жахливого болю, і втікає геть. Маргаритка поривається бігти за нею, проте все ж лишається на місці.

Маргаритка (гукає до Іриски). Іриско! Ірис-ко-о-о!.. (Обертається до Рози та Лілії, з болем у голосі). Дівчата, навіщо ви так?!

Роза (до Маргаритки, здивовано). Цікаво — як?..

Маргаритка. Чом ви такі безжальні та брутальні?

Роза. А тобі що, шкода цю дурнувату?

Лілія (до Маргаритки, насмішкувато). Шось нє пойму я тебе зовсім, подружка!

Роза (презирливо). А от я, здається, розумію… Ой, Маргаритко, Маргариточко, яка ти все ж таки!..

Лілія (підхоплює). Яка ж ти тоже дура — о!

З виразом огиди на обличчі Роза робить вульгарний жест, потім плює під ноги, морщиться.

Роза. Ну, гаразд, іди вже за нею! Втішай її, небораку!

Лілія. Ага — подотри їй сопельки!

Маргаритка (ображено). Хіба ж так можна?..

Роза. Все, все, пішла геть! Дур-репа…

Маргаритка сумно зітхає, потім вигукуючи: "Іриско!.. Іриско, де ти?.." — кидається зі сцени в той бік, де зникла Іриска.

Роза (до Лілії, переможно). Ну що, кльово ми цю парочку взули?

Лілія (задоволено). Ага, суперово!

Роза (енергійно струшуючи кулаком у повітрі). Ми кого хочеш за пояс заткнемо!

Лілія (копіюючи жест Рози). Мало не покажеться!

Роза. Чмокі-чмокі, стерво!..

Лілія. Чмокі-чмокі, лахудра!..

Роза і Лілія обмінюються повітряними поцілунками, потім роблять одна перед одною вульгарні жести. З іншого боку на сцену виходить Посланець і, пританцьовуючи, потроху наближається до Рози. Втім, ніхто не звертає на нього уваги.

Лілія (здивовано). А всьо-такі, де ти відала таку дурість?..

Роза (замислено). Еге ж, таку іще пошукати треба, маєш рацію.

Лілія. І як то може буть нє інтересно, як ото в наші-то годи…

Роза (перериваючи Лілію). А чи не здається тобі…

Цієї миті Посланець торкається руки Рози й одразу ж відскакує трохи вбік. Не договоривши, Роза скрикує і здивовано озирається на Посланця, який пританцьовує перед нею, вказуючи рукою то на столики літньої кав’ярні, то на саму Розу.

Лілія. А шо мені там должно казаться?

Роза не відповідає, бо здивовано стежить за танцюючим Посланцем.

Лілія. Ро-за!.. (Тихенько.) Ро-за, шо з тобою?..

Лілія смикає Розу за руку. Цієї миті Посланець знов наближається до Рози, кидає до її ніг золотавий ромбик із зображенням Золотого Бога на ланцюжку, а потім, танцюючи, зникає між столиками.

Роза (у захваті). Ого-о-о!..

Роза кидається до золотавого ромбика, піднімає його і здивовано оглядає. Лілія теж помічає прикрасу, від здивування широко роззявляє рота, потім кидається до Рози.

Лілія. Ой — шо ето?! І як ето так з воздуха упало?! Нє, ти відєла, відєла?!

Роза (здивовано). Як то — з повітря?!

Лілія. А развє…

Роза. Ти що, подруго, не бачила?..

Лілія. Шо?!

Роза (киваючи у бік кав’ярні). Не "шо", а кого! Його?! (Невміло копіює пританцьовування Посланця.) Ну-у-у, того, хто приніс… оце… Оцю штукенцію.

Роза простягає медальйон Лілії, проте з рук не випускає.

Лілія. Ні-і-і… Я тікі відєла, як ця штука впала прям із воздуха — от шо!

Раптом у погляді Лілії спалахує хижий вогник, вона намагається вхопити прикрасу, та Роза миттю відсмикує руку.

Лілія (розчаровано). Ро-о-оза-а-а, ну дай позирять!..

Роза (зухвало). Щоб давать, надо лягать у кровать і ноги розсувать!

Лілія. Твою-то мать!..

Роза (розлючено). Ні — мать твою!..

Замість прикраси Роза несподівано тицяє під ніс Лілії дулю.

Лілія. Ну-у-у, шо ти жмотісся?! А ще називаєсся — подру-у-ужка…

Роза. Подружка, кажеш?! Це ти мені мені?! Як побрякушка, бачте — то дай позирять, як хату знімати — то давай удвох, а як хлопцем поділитись — то і зась!.. Стерво!!!

Лілія. А ти — лахудра!!! Шоб тебе сьодні бєсплатно поімєлі в усі твої дирки!..

Роза. А тебе!.. А тебе!.. (Задихнувшись від люті, гарчить, потім плює на землю.) Тьху! Пішла звідси на хрін!!!

Лілія. Нє, то ти пішла на хрін, а не я!!!

Лілія втікає геть, не тямлячи себе від люті.

Роза (навздогін Лілії). І до вечора не щоб на хату не верталась!!! Я буду з кавалером! І з небезплатним, як от ти…

Роза потроху заспокоюється, вішає знайдену прикрасу собі на шию, діловито оглядає, поправляє ромбика так і сяк.

Роза (сумно бурмоче собі під ніс). От як завжди, поцапались… (Після паузи, з полегшенням.) А-а-а, піду нап’юся! А може кого і зніму одразу…

Роза підходить до літньої кав’ярні, озирає присутніх.

Роза (розчаровано). Та ні — кого тут знімеш? Всі — п’янь, рвань і погань!.. (Після паузи.) А втім… побачимо.

Роза сідає за вільний столик, деякий час сидить сама. На сцені з’являється Азор, на ходу милуючися власними нігтями, оминає кав’ярню, проте раптом озирається на одиноку засмучену Розу.

Азор (до Рози, самовпевнено). Не в гуморі, морквинко?

Роза (до Азора, самовпевнено). Е-е-е?.. А ти що тут за перець?!

Азор киває Розі, падає на стілець поруч з нею та закидає ноги на столик.

Роза (презирливо). Хамло! А дозволу в дами спитати?

Азор (гордовито). Спочатку я беру, потім питаю — я такий!

Роза (захоплено). Ну ти мажо-о-ор!..

Азор (знов милуючись нігтями). Я такий!..

Роза (діловито). А що, мені твої черевики тепер лизати, чи як?

Азор (замислено). Хочеш — полижи, а хочеш…

Азор раптом замовкає, з таємничим виглядом нахиляється до Рози, манить дівчину пальчиком до себе. Роза нахиляється до Азора.

Азор (тихо). А хочеш — посмокчи…

Відсахнувшись, Роза дає Азорові ляпаса.

Азор (розчаровано). Ти що, сказилася?..

Роза. Я голодна! Спочатку нагодуй дівчину і підпої, а потім вже трахнути можеш. Бо на порожній шлунок…

Азор. Сей момент! Ал-лє-є-є… Ап-п-п!

Азор обертається до сусіднього столика, хапає з нього високу пляшку бренді та миску наїдків і ставить перед здивованою Розою. Хлопець з-за сусіднього столика на мить застигає із роззявленим ротом, потім подається до Азора.

Хлопець з-за сусіднього столика. Не пойняв!..

Азор штовхає Хлопця з-за сусіднього столика у груди, той падає на сцену.

Азор (грізно). А так — пойняв?! А ну — геть звідси!!!

Дівчина з-за сусіднього столика кидається до свого Хлопця і попри його опір, допомагає підвестися. Хлопець та Дівчина з-за сусіднього столика йдуть геть. Роза голосно регоче й аплодує Азорові.

Роза (захоплено). Ну-у-у, класно ти його!..

Азор (самозакохано). Отож! Я такий…

Роза (стурбовано). А чом ти відібрав у того хнюпика "конину" і хавчик? Може, не маєш, чим платити? (Підібгавши губки, суворо.) Бо врахуй, що я — дівчина недешева…

Азор дістає з кишені тугий гаманець і демонструє пачку грошей.

Азор. Заспокойся, лялечко. Відбити їжу у чесному мордобої цікавіше, ніж платити.

Роза (задоволено). Ага, ну, то вже краще… А маєш, що вколоти?

З іншої кишені Азор дістає шприць.

Роза (покрутивши пальцем біля скроні, розлючено). Коз-зел, не тут!.. Спіймають!!!

Азор знизує плечима, спокійно ховає шприця. Роза також заспокоюється, починає їсти й пити. Азор між тим йде до "телевізора", встромляє якусь банкноту в отвір біля завішеного "екрану". Музика у "телевізорі" змінюється, Азор вертається до Рози, по черзі оглядаючи то її, то свої нігті.

Пісня з "телевізора":

— Наш гордий Азор, наш розумний Азор —

Тебе тільки Роза прикрасити може!

В тебе на щоці — поцілунків узор,

Помадою вся ізмазюкана рожа!

А Роза запала, запала

На цього Азора, Азора!

Мiй погляд ти ледь упіймала,

Як чашку з фарфура

i миску з фарфора!

Тебе заряджаю-ряджаю!

Тебе наряджаю-ряджаю!

Тебе поважаю-важаю!

Тебе проводжаю-воджаю!

Дивися Азор, глянь на мене, Азор —

Ти йдеш по життю, мов кораблик по морю!

Для тебе дівчата — підстилка, ковйор,

Та Розу облиш, або матимеш горе…

А Роза запала, запала

На цього Азора, Азора!

Мiй погляд ти ледь упіймала,

Як чашку з фарфура

i миску з фарфора!

Тебе заряджаю-ряджаю!

Тебе наряджаю-ряджаю!

Тебе поважаю-важаю!

Тебе проводжаю-воджаю!

Тебе заряджаю-ряджаю!

Тебе наряджаю-ряджаю!

Тебе поважаю-важаю!

Тебе проводжаю-воджаю!..

Під час виконання другого куплету Роза починає розмовляти з Азором, при цьому не припиняючи їсти, з повним ротом.

Роза (під музику, до Азора). Прикольний музон! А відкіля ти дізнався, що мене звуть Розою?

Азор. Нізвідкіля. Просто я — Азор.

Роза (здивовано). Ні хріна собі прикольчик — я ж Роза!

Азор. Роза і Азор?! Прикольно, так!.. Ну, то ми — парочка мажорів-приколістів!

Роза (регоче з повним ротом). Ги-ги-ги-и-и!..

Роза продовжує їсти, киваючи в такт музиці, Азор зверхньо оглядає її. Раптом пісня обривається, з "телевізора" долинає голос. Відірвавшися від їжі, Роза уважно слухає запитання.

Голос із "телевізора". А тепер добiрка останніх новин. Чи знаєте ви, скільки лампочок на рік купує знаменитий Болівар Дукс, виконавець головної ролі в серпантині жахів "Скажене полум’я"?

Роза (у захваті плескає в долоні та кричить з повним ротом). Дукс, Дукс!.. (Хапає пляшку бренді.) За тебе, Боліваре!

Роза жлуктить бренді просто з пляшки. Азор дивиться на неї з кислим виглядом.

Азор (стримано). Так, Дукс — це, звісно, класика…

Роза. Не те слово!..

Поруч з Розою з’являється Думка, пританцьовує довкола дівчини, посилаючи "телевізору" повітряні поцілунки.

Голос із "телевізора". Виявляється, великий Дукс сам цього не знає! Як влучно висловився сам Болівар, "всякі лампочки йому до лямпочки"!

Роза разом з відвідувачами кав’ярні регоче, плескає у долоні. Беззвучно сміючись, Думка хапається за черево, падає, дригає ногами у повітрі. З "телевізора" долинають регіт та аплодисменти.

Азор. А чи не здається тобі, що цей Дукс…

Роза (до Азора, зневажливо). А-а-а, піш-шов ти!.. Коз-зел. Не те що мій улюблений Дукс!

Азор лише знизує плечима і знов починає роздивлятися власні нігті.

Голос із "телевізора". Воно й не дивно — адже всі хатнi, а також інтимні справи суперзiрки взяла у свої нiжнi чарівні ручки його тринадцята офіційна коханка, за сумiсництвом — економка і секретарка Гліцинія Коннігана!

Роза (миттю похнюпившись, роздратовано). Як — вже тринадцята?! Що там іще за Гліцинія?!

Думка миттю здіймається на ноги і з хижим виглядом на обличчі потроху підкрадається до "телевізора".

Голос із "телевізора". Найщасливіша з Гліциній упевнена, що от її вже Дукс не кине нізащо, як до того кинув дванадцять попередниць. Гліцинія Коннігана дебютувала нещодавно на естраді і сьогодні стверджує разом iз гуртом "Блакитні хлопчики", що тринадцять — це найщасливiше у світі число.

Роза (трясе кулаком убік "телевізора"). У-у-у, стерво!..

Думка копіює жест Рози. Завіса на "екрані" піднімається, відкриваючи Гліцинію та вдягнену у блакитне підтанцьовку.

Гліцинія (танцює і співає):

— Пливла я бурхливим світанком

У каламутнiм вирi буйних днів.

А ти, розпахнувши фiранку,

Кохання мого захотiв!

Під час співу Гліцинія з яскравою усмішкою на обличчі спускається сходами до столиків кав’ярні, підтанцьовка прямує за нею.

Роза (кривиться під час співу, з огидою в голосі). Бе-е-е-е!!! Не можу бачити цю корову! І навіть чути. Тю-у-у-у!..

Гліцинія (танцює і співає):

Тринадцять, тринадцять, тринадцять!

О-гоу-гоу-го!

Давно вже нам час цілуваться!

О-гоу-гоу-го!

Тринадцять, тринадцять, тринадцять!

Найвдалiше число!

Кохаться, кохаться, кохаться —

От наше ремесло!

Несподівано Думка кидається до Гліцинії, але не розгубившись, співачка вихоплює з-за спини Ніж Долі та б’є Думку в груди. Роза жахливо вищить. Смертельно поранена Думка падає долілиць і повзе геть з кав’ярні.

Гліцинія разом з підтанцьовкою (співають, спостерігаючи за плазуючою Думкою):

Тринадцять, тринадцять, тринадцять!

Найвдалiше число!

Кохаться, кохаться, кохаться —

От наше ремесло!

От наше ремесло!

От наше ремесло-о-о!..

О-о-о-у-о-у-о!..

Роза (до Гліцинії, розлючено). Ти-и-и, Гліциніє, чи як там тебе звуть?! Я тебе зживатиму із затишної місцинки, доки не зживу, ти не думай! Не розслабляйся!..

Гліцинія з підтанцьовкою вклоняються присутнім, відвідувачі кав’ярні аплодуть. Гліцинія з підтанцьовкою вертаються до "телевізора", завіса на його "екрані" падає.

Роза (підводиться, в спину Гліцинії). Тобі не вбити мою мрію! Я ще стану в Болівара чотирнадцятою коханкою! Стану — ось побачиш!! Бо щасливе число — все-таки чотирнадцять, а не тринадцять!!! Зрозуміло тобi, стерво?! Хоч на годину, хоч на хвилину — але стану! Чуєш, ти, мавпо-розмальовко?! Ста-ну-у-у-у!!! І мене показуватимуть по всіх довбаних "ящиках" замість тебе, кур-р-рва!..

Азор (до Рози, стримано). А як же я?..

Роза (розчаровано). А-а-а, піш-шов ти!.. Телепень.

Азор. Я тебе тільки-но нагодував і підпоїв — ти мені винна. Розплачуйся, лялечко…

Роза хоче сісти, але не потрапивши на стільця, падає на сцену.

Роза (схопившися обома руками нижче спини, ледь белькоче). Я не х-х-хо-чу тобі дав-вати, я п-п-просто х-х-хо-чу Дукса! Хочу — й доб’юся! А ти — тел-леп-пень! Об-но-сок!.. Пшик без па-лич-ки!.. А я красивіша за цю корову… За цю Гліцинію…

Азор піднімається з-за столу, схиляється над Розою, обіймає її під пахвами і з зусиллям ставить на ноги.

Азор (спокійно). Все, пішли звідси. Ти явно перебрала "конини".

Роза (стомлено, по складах). Е-е-е?.. Піш-шли?.. Н-ну-у, піш-шли, той піш-шли… Так… (Махає рукою в повітрі.) Так, піш-шли!.. Дур-рна ця кафешка… Ні-і-і, навіть так — най-дур-рняць-кі-ша-а-а!.. О!..

Азор веде Розу від кав’ярні, міцно обійнявши за талію. Завіса ховає столики під тентами.

Сцена 2

Азор і Роза плентаються передньою частиною сцени, що перед завісою. Раптом з-за сцени лунає невиразний гамір.

Роза (озираючись назад). А-а-а? Що це?..

Азор (наполегливо). Пішли, пішли, не звертай уваги. Ти мені винна за частування, я хочу отримати все по повній програмі.

Роза (стишуючи ходу). Ні-і-і, давай з’ясуємо…

Азор (тягнучи Розу за собою). Ні, пішли!..

На сцені з’являється Смерть, що мете дорогу попереду себе великою чорною мітлою. За Смертю в оточенні юрби молодиків прямує Білий Кардинал, на ходу видираючи з грубої книжки аркуші та жбурляючи їх на всі боки. Молодики регочуть і мавпують жести Білого Кардинала.

Білий Кардинал (вигукує суворо й різко). Покайтеся, грішники! Настає кінець цього світу! Покайтеся, грішники! Невдовзі — суд Божий! Покайтеся, грішники! Бо не ви — святі радітимуть, ви же кривавими слізьми вмиєтеся! Покайтеся, грішники! Ось вам Слово Боже — читайте і кайтеся! Кайтеся, грішники, кайтеся!..

Білий Кардинал зупиняється посеред сцени й починає щось бурмотіти собі під ніс. Смерть мовчки завмирає на віддаленому кінці сцени. Юрба оточує Білого Кардинала щільним кільцем і мовчки слухає його малозрозуміле бурмотіння, час від часу вибухаючи реготом.

Роза (Азорові, перелякано). Що воно таке?! Що це все означає?..

Від переляку Роза тверезішає на очах. Азор хапає за плече першого-ліпшого Молодика, різко висмикує з юрби.

Азор (Молодикові, хижо). Що це в вас тут за чортівня?!

Молодик (Азорові, весело). Та так, фігня якась: один божевільний горлянку дере! Покайтеся, каже, бо невдовзі всім буде непереливки.

Азор. Ну, то?..

Молодик. Щоб веселіше було, ми його в білі простирадла вирядили. А цей недоумок зрадів, немов маленьке дитя, і проголосив себе кардиналом. (Регоче.) Ги-ги-ги-и-и!.. Ми його так і назвали: Білий Кардинал. О!

Роза (боязко). А ця огидна баба попереду — то-о-о…

Вирячивши від переляку очі, Роза затискає собі рота долонею.

Молодик (сердито). Так, це Смерть.

Роза (вкрай перелякано). Смерть!..

Азор торсає за плечі Молодика, той безпорадно махає руками, даремно намагаючись визволитися. Смерть непомітно приглядається до Рози, Азора та Молодика.

Азор (хижо). Ну-у-у?!

Молодик. А що тут вдієш?! Ви ж знаєте: Смерть ходить, де хоче — головне під її мітлу не потрапити…

На сцену потихеньку, низенько зігнувшись, виходить Честав і починає ретельно збирати видрані й розкидані Білим Кардиналом аркуші. Ніхто не помічає Честава, окрім Смерті, яка втрачає будь-яку цікавість до всіх, окрім рудого юнака.

Азор. І що, це все?!

Молодик. Я більш нічого не знаю. Та й ніхто, мабуть, не знає.

Роза зітхає з полегшенням. Азор відпускає Молодика, той зливається з юрбою.

Азор (Розі, спокійно). От бачиш, все просто!

Роза (майже спокійно). Та бачу вже, бачу…

Азор. І треба було отак лякатися?

Роза. Ну, гаразд… Ну, не треба… Ну, весь хмель мов рукою зняло. А що, хіба не можна? (Закочує очі під лоба, картинно хапається за скроні.) Я все ж таки слабка знервована дама…

Азор (хитро). Дама?! (З натяком.) Чи, може, не дама…

Роза (з огидою). Та дам я тобі, дам — не переживай…

Азор. Ну, то пішли хутчіш!

Роза. Та встигнеш, не переживай… (Бурмоче.) Всім вам, козлам, давай — тільки одне і знаєте…

Азор. Не забувай: швидше дійдемо — швидше уколемось!

Тільки-но Роза хоче відповісти, як у повітрі виникає ряднина із намальованим на ній Золотим Богом, прикутим до ромба. Під здивовано-перелякані вигукування ряднина починає ширяти над юрбою туди-сюди. Смерть здіймає над головою мітлу, розмахує нею і пробує дістати до ряднини, проте невдало.

Білий Кардинал (вказуючи на ряднину, урочисто). Покайтеся, грішники! Ось вам символ князя світу сього багатогрішного! Тож кайтеся, кайтеся, кайтеся!..

Роза (порівнюючи зображення на ряднині зі своєю прикрасою, здивовано, до Азора). Діві, диви: та в мене ж оця сама штукенція, тільки золота, чи що?! Прик-кольно!..

Білий Кардинал. Кайтеся в гріхах колишніх, нинішніх і мабутніх!..

Честав підходить упритул до юрби, молодики нарешті помічають рудого хлопця і дружно скрикують.

Юрба (перелякано). Рудий!.. Дивіться — рудий!!! Гляньте!..

Білий Кардинал (солідно). Рудий — так, прикмета погана…

Честав (до Білого Кардинала). Я всього лише збираю Слово Боже… Хочу зберегти…

Білий Кардинал (гнівно). Рудий на землі, а оте неподобство — у небі?! Кінець світу близько!!! Кайтеся, кайтеся, кайтеся!..

Юрба кидається до Честава, проте Смерть встигає випередити молодиків, стає між ними та рудим юнаком і широко махає мітлою, утримуючи юрбу на відстані. Честав користається наданим шансом і втікає, притискаючи до грудей підібрані клапті паперу. Оббігши нарешті Смерть, юрба кидається навздогін за рудим юнаком. Смерть рачкує слідом, замітаючи дорогу позаду себе. Ряднина із зображенням Золотого Бога прямує в інший бік, Білий Кардинал женеться за нею, невисоко підстрибуючи й намагаючися схопити "втікаючу" річ.

Азор (собі під ніс). Дивні речі кояться у Місті…

Роза. Не так дивні, як погані.

Азор. Чому погані?

Роза. Бо рудих шось надто багато розвелося.

Азор. Я бачив тільки одного.

Роза. В мене руда подруга є, Іриска. Ото вже дурепа!..

Азор. Чому?

Роза. Прикинь: нам усім вже аж по шістнадцять, а вона ще й досі — целка! Прикол, еге ж?!

Азор (замислено). Може, пика в неї огидна?..

Роза. Та ні — просто руда! Отож і не везе їй хлопця підчепити…

Азор (киваючи). А-а-а, так, так…

Роза. От через цю Іриску в мене зранку та-а-аке трапилось!

Азор. Тобто?..

Роза. З усіма пересварилася — раз. Тебе ось зустріла, перепихнутися тепер мушу…

Азор (ображено). Хіба це так погано?.. (Гордовито.) Я — коханець вмілий…

Роза (не звертаючи уваги на Азорову репліку). Гліцинія клята мою мрію про Дукса вбила. Я от надудлилась, мов зюзя! І Смерть по дорозі перестріла.

Азор (замислено). Що ж, буває…

Роза. А тут іще — черговий новий рудий на додачу… Пхе! Не везе мені на рудих, це точно! Зустріти двох на день — куди вже гірше?!

Азор (зітхаючи). Ну, гаразд. Пішли.

Голос Начальника патруля. Ні — стояти!..

На сцену виходить Начальник патруля у супроводі двох конвоїрів.

Роза (собі під ніс). Ото ще чмошника принесло!..

Азор (Розі, тихо). Хто це?

Роза (Азорові, тихо). Головний збоченець, який до того ж платити не любить. Все б йому задурно…

Азор (тихо, але рішуче). Ну, я йому!..

Роза. Відсохни, придурку! Мені ж гірше зробиш…

Доки Роза й Азор перешіптуються, Начальник патруля з конвоїрами неквапом підходять до них.

Начальник патруля (до Рози, наказним тоном). Нумо, спиною до мене, спідницю задерти! Хутко!

Азор стискає кулаки й ледь не кидається на Начальника патруля, проте Роза стримує хлопця владним жестом.

Роза (до Начальника патруля, грайливо). Овва, кого я бачу! Привіт, мій ясен світ…

Начальник патруля (суворо). Розо, я ж сказав тобі: спиною до мене, спідницю задерти!

Роза. Утю-тю-у-у, які ми сьогодні злі!..

Начальник патруля (трохи м’якіше). Розо, давай-но виконуй!..

Роза. І які розбещені — при виконанні службових обов’язків!

Азор знов ледь не кидається на Начальника патруля, і знов Роза стримує його.

Начальник патруля (вже зовсім спокійно). Ну Розочко, ну квіточко!.. Ну що я можу зробити, як в мене саме такий наказ?.. (До конвоїрів, суворо.) Підтвердіть!

Конвоїри (охоче). Ага! Так-так!

Азор (гнівно). Який наказ — просто на вулиці дівчатам під спідниці зазирати?!

Начальник патруля (до Рози, лагідно). Кралечко моя, хто це ще такий?

Роза (презирливо). По-перше, твоя нинішня кралечка не я, а ця… Як там її? Мальва — о!

Начальник патруля (здивовано). Мальва?! Та ми вже три години як назавжди пересварилися! То забудь про неї, як і я — назавжди!

Роза (з цікавістю). Точно?

Начальник патруля. Присягаюся!

Роза (щасливо). Ги-ги-ги-и-и!..

Азор (до Начальника патруля, розлючено). Ти відповіси чи ні?!

Начальник патруля (до Рози). То ти скажеш нарешті, що це за прибацаний козел?..

Роза. Ну-у-у… (Зітхає, завівши очі під лоба.) Треба ж бідній дівчинині чимось промишляти, доки найліпший у світі коханець не кине чергову свою пасію!..

Азор (до Рози). Що-о-о?!

Начальник патруля (Азорові). Так, все — ти мені набрид. Я при виконанні, я тебе зараз заарештую. (Конвоїрам.) Взяти його!

Конвоїри кидаються до хлопця, Азор приймає бойову стійку, проте в останню мить Роза встає між ними.

Роза (лагідно). Хлопці, хлопці, утю-тю-у-у!.. Ну, що ж це за неподобство? Бійка, арешт! Та ще й у присутності пані…

Начальник патруля (до Рози). Кралечко моя, але ж він заважає виконанню моїх службових обов’язків!

Азор (Начальникові патруля). Чим це, цікаво дізнатися?!

Начальник патруля. В мене наказ: шукати прозорих людей, яких ніхто не бачить!

Роза та Азор (разом). Що-о-о?! Це що за ідіотизм?!

Начальник патруля. Не знаю, не знаю. Подейкують, у Місті з’явилися якісь напівпрозорі почвари-ірорги, що вбивають геть усіх.

Азор (здивовано). З’явилися — хто?..

Начальник патруля. Та дідько лисий цих потвор розбере! Нам сказали: "Ірорги", — то нехай будуть ірорги, нам хіба не все одно!..

Роза (грайливо). Ой, які ж учені слова ти знаєш! Який же ти розумака! Куди вже мені, дурепі…

Начальник патруля (самовдоволено). Так, я дуже розумний!.. (Гордовити випнувши груди колесом.) Звідси й ідея: зазирати всім дівчатам під спідниці — о!..

Конвоїри радісно кивають, підтверджуючи слова Начальника патруля.

Азор (розлючено). Хіба без цього не видно, що вона непрозора?!

Начальник патруля. Не видно, знаєш. Бо раптом вона зверху просто намазюкалася-напарфумилася, а під спідницею — прозора?! А?!

Роза важко зітхає, з приреченим виглядом махає рукою, повертається до Начальника патруля спиною й високо задирає спідницю.

Роза (до Начальника патруля, грайливо, через плече). Ну, наказ є наказ. Що ж — поглянь, прозора я там чи ні? (З удаваним сумом.) Можеш навіть помацати, як не віриш…

Хтиво облизнувши губи, Начальник патруля підходить до Рози, ніжно погладжує її стегна та сідницю.

Роза. Ну то як?..

Начальник патруля (з насолодою). М-м-м!.. Ніякого порівняння з тією прибацаною Мальвою!

Роза (переможно). Точно?!

Начальник патруля. Абсолютно! Це люба попочка моєї любої Розочки, яка зачекалась на свого хазяїна!

Роза (хтиво). Ой, ти ж і розпусник!..

Азор (Начальникові патруля, гнівно). Вона справжня чи ні?! Прозора?!

Начальник патруля (Азорові, неохоче). Якщо негайно не стулиш пельку, я тебе таки заарештую…

Роза (Начальникові патруля). Послухай-но, він мене нагодував і напоїв, за що мушу йому віддячити. А ти ж зараз, негайно не можеш — ти ж при виконанні…

Начальник патруля раптом відштовхує Розу, посилаючи дівчині на прощання повітряний поцілунок.

Начальник патруля. Так, я при виконанні… І пересвідчився, що ти — справжня Роза! Йдіть собі, куди захочете. (До Рози, з посмішкою вказуючи на Азора.) Але за всі образи твого кавалера мені окремо ти відпрацюєш — май на увазі!

Роза (з удаваним переляком). Ой, як я злякалася!.. (Діловито.) Але опісля мене ніякий патруль не чіпатиме, еге ж?

Начальник патруля (здивовано). Мою дівчину?! Звісно, що ні!

Роза. Ну то й добре.

Роза йде геть, тягнучи Азора за собою. Начальник патруля з конвоїрами прямують у протилежний бік.

Азор (озираючись на ходу, Начальникові патруля). А з тобою ми розберемося, коли ти не будеш при виконанні. (Гнівно.) І після пари пляшок я так натовчу твою огидну пику!..

Начальник патруля (озираючись на ходу, Азорові). Це ще побачимо, хто кому що натовче… (Розі.) Май на увазі, кралечко: за останні слова твого нинішнього йолопа я додатково пристебну тебе наручниками до ліжка.

Роза (з удаваним переляком). Як же я боюся мого розпусника!..

Задоволено гигикаючи, Начальник патруля та конвоїри зникають.

Сцена 3

Завіса піднімається, на місці літньої кав’ярні відкриваючи спальню Рози та Лілії. На стіні — завішений "телевізор", з меблів — одиноке величезне ліжко під ним.

Азор (з-під лоба озираючи кімнату). Оце ти тут живеш?

Роза. Не я — ми. Разом з подругою.

Азор. З тією рудою?

Роза (огидливо). З дурепою Ірискою?! Та ні-і-і, що ти! (М’якіше.) В мене є більш класна подружка — моя чорна Лілія.

Азор. М-м-м, романтичненько!

Роза. Так…

Азор. То ви що, по черзі на одному ліжку спите, чи як?

Роза. Коли хлопців приводимо — то по черзі. А як нема достойних чоловіків, то разом.

Азор. Як сестри?..

Роза (крізь зуби). А ти в нас що, надто високоморальний?

Азор. Та ні. Я б навіть втрьох із задоволенням — з тобою і твоєю чорною Лілією, маю на увазі…

Роза. Вистачить і мене для початку. (Діловито.) Нумо, давай, готуй-но шприць.

Азор скидає сорочку просто на підлогу, дістає з кишені гумовий катетер, шприць та ампулу з прозорою рідиною. Доки хлопець готує "дозу", Роза також роздягається* й сідає на ліжко, недбало розкидавши одяг довкола, але поклавши під подушку золоту прикрасу. Азор простягає дівчині шприць.

Роза. Ні-ні, зачекай-но!

Азор (з нетерпінням). Ну, чого тобі ще?..

Роза відповзає у центр ліжка, лягає й розсуває ноги.

Роза (наказним тоном). Давай, увіпхни мені мій гонорар…

Азор (єхидно). Я тобі потім увіпхну — після дози!

Роза (гнівно). От бовдур! Не свою штуку увіпхни, а гроші!

Азор (ображено). Ти що?! Я тобі все: їжу, пійло, "дозу" — а ти з мене ще й гроші вимагаєш?..

Роза. З Начальника патруля я матиму недоторканість на вулиці, а з тебе що матиму, окрім аналізів на "венеру"?! Давай-но плати негайно!

Азор. От же стерво!..

Роза. А ти — скнара!

Азор знизує плечима, однією рукою витягає з кишені штанів гаманця, розстібує, видобуває звідти купюру, згортає трубочкою й тицяє Розі поміж розсунутих ніг. Роза задоволено регоче, забирає гроші й ховає під подушку. Азор знов простягає дівчині шприця, проте Роза відштовхує його руку.

Азор (з нетерпінням). Ну, а тепер що не так?!

Роза. Спочатку вколися сам. Бо знаю я вас: від укольчика я знепритомнію, а ти мене — в усі дірки! Ще й гроші забереш…

Азор (роздратовано). Ну, ти ж і!..

Роза (наказним тоном). Давай, давай, колися! Дівча стомилося чекати.

Азор знизує плечима, сідає на ліжко, діловито перетягує руку гумовим катетером, колеться, знімає катетер.

Азор (зверхньо). Ну що, переконалася?

Роза (жадібно видираючи шприць і катетер з його рук). Дай-но сюди! А то все собі та собі…

Роза колеться, потім обидва вкладаються на ліжко і деякий час лежать нерухомо, насолоджуючись відчуттями.

Роза (з насолодою). М-м-м, кайф! Краще від випивки…

Азор (з насолодою). Це точно. Чуєш, Розо, а як ти "сіла на голку"?

Роза (весело). Сміх, та й годi… (Розслаблено.) Є в мене подру… га… Так, подруга, Лілія, тобто про… сто… просто Лілія. Чор-на. Вона мене… мені й каже якось: да… вай… вколе… мось… Нас вже… у жі-но… в жі-ноч-чі дірки… мовляв, вже про… про-штрик… штрик-кнули, от… Я тоді зов… зовсім не торопа… ла… тоді. Чи то нал-лиг… нал-лиг-га-ла-ся — о!.. Н-н-ні, здається не пил-ла-а-а… а прос-с-сто-о-о… Прос-с-сто в мен-не… Так — є в мен-не под… под-ру-га… Чор… чор-на Лі-лі-я-а-а…

Азор. Ти вже забалакуєшся… Не контролюєш себе…

Роза. А в мен-не… в мен-не под-ру… под-ру-га є — Лі-лі-я-а-а…

Азор. Ну, все — поїхали…

Азор намагається лягти на Розу, проте цієї миті з завішеного "телевізора" долинає траурний марш.

Голос із "телевізора" (жалобно). Вам що цікавіше: на скільки метрів стрибає древесна жаба — або хто зніматиметься в кіно замість Дукса Незрівнянного?

Роза (відштовхнувши Азора, перелякано). Що-о-о?!

Роза переповзає якомога ближче до "телевізора". Азор намагається втримати дівчину біля себе, проте Роза виривається.

Голос із "телевізора" (швидко й чітко). Ви налаштовані на "ВОГ — В Останню Годину". Ризикнемо повторити для тих, хто досі не в’їхав у тему: сьогодні улюбленець публіки, неперевершена зірка, кумир усіх дівчат від шести до шістдесяти шести… Коротше — наш Болівар Дукс зустрiв легку, але передчасну смерть разом зi своєю офіційною коханкою номер тринадцять — Гліцинією Конніганою.

Роза (перелякано). Ж-жах, ж-жах…

Голос із "телевізора". Спочатку стали підозрювати саме Гліцинію, та її тіло невдовзі знайшли в сусідній з Боліваром кімнаті. Причини смерті обох встановлюються. І наостанок: великий Дукс помер, але "ВОГ" з вами, "ВОГ" для вас!..

Роза (розчаровано). Все, кранти — не стати мені коханкою Дукса.

Голос із "телевізора". А зараз дивіться фрагменти останньої, так і не вiдзнятої повністю серії серпантину жахів "Скажене полум’я"! Цей показ присвячуємо пам’яті незабутнього кумира…

Завіса "екрану" піднімається, відкриваючи натовп чудернацьких монстрів, в центрі якого танцюють Болівар Дукс та Гліцинія.

Роза (розчаровано). І весь кайф одразу зник. Життя — то лайно…

Роза схлипує, витирає рукою ніс.

Азор (якомога веселіше). Та плюнь і розітри! Давай насолодимося життям, доки живі…

Роза. Дебіл ти хріновий!

Азор (притягуючи до себе Розу, сердито). Та годі вже тобі! Давай нарешті перепихнемося, бо я…

Роза (розлючено). Піш-шов ти!.. Дукс помер!!! Помер — розумієш ти, коз-зел?!

Азор (розлючено). А-а-а, отакої?! Намагаєшся на шару проїхатися?!

Роза. Забирайся геть, недоумку!!! Я хочу побути сама.

Азор. Не заберуся, не отримавши своє!..

Роза хоче дати хлопцеві ляпаса, проте Азор підстрибує на ліжку, перехоплює її здійняту руку, підминає дівчину під себе. Роза деякий час пручається, намагається скинути Азора, але нарешті покірно застигає. Поки їхня боротьба триває, Дукс, Гліцинія і монстри, що перебувають у "телевізорі", припиняють танцювати, розступаються, пропускають поперед себе Золотого Бога. Всі спускаються сходами від "екрану" до спальні й оточують ліжко, на якому застигла стомлена парочка коханців.

Золотий Бог (до Рози, ласкаво). Розо!.. Ро-о-о-зо-о-о, прокинься!

Роза (ледь піднімаючи голову, белькоче нерозбірливо). А-а-а?.. Де це я? Що сталося?

Золотий Бог. Те, що й завжди: погані розваги з поганим хлопцем.

Монстри задоволено регочуть, скидають маски, відкриваючи людські обличчя. Роза зупиняє погляд на натовпі, по черзі оглядає Дукса, Золотого Бога, Гліцинію, піднімається на ліжку, потім різко кричить від переляку, падає й прикриває руками голову. Азор також прокидається, оглядає натовп, теж кричить і завмирає на ліжку долілиць.

Золотий Бог (поблажливо). Та не бійтеся, дурники!

Дукс (прийнявши театральну позу, до Рози, таємничо):

Прокинься, час!

Ми упіймали вас!..

Скажи, чи хтіла б

Чотирнадцятою бути,

Щоб іншим заздрість

вколотити в груди?..

Гліцинія (Дуксу, презирливо). Дешевий блазень! Тьху на тебе!..

Роза (піднімаючи голову, перелякано). Дуксе, це справді ти?

Дукс:

Так, звісно — я!

Бо хто ж замінить мій талант?!

Гліцинія (крізь зуби). Комедіант…

Дукс:

Ні, краще — ад’ютант!

У Замку Долі комендант!

А може статись — командир…

Роза (кричить). Але ти помер — я ж чула!!!

Натовп дружно регоче.

Золотий Бог (урочисто). Хто стає моїм, не вмре ніколи! Навпаки, мої слуги знищать усіх і все, випиваючи душі з коханців…

Дукс:

О так, помер, помер!..

"Наш бідолашний Дукс!" —

Сказали вороги та друзі.

Iрорги те зробили

По моїй заслузі…

Роза (перелякано). Ірорги?! Ті самі?!

Гліцинія (вказуючи на натовп). З нас усіх повипивали душі, коли ми кохалися. І з мене так само, як і з решти. (Вказуючи на Дукса, з презирством.) І з цього блазня також.

Дукс:

Ну, а тепер і з вас…

У цей щасливий час!..

Роза й Азор пронизливо верещать, натовп регоче. У "телевізорі" з’являється Смерть, проте з "екрану" не виходить, а мовчки спостерігає за сценою у спальні.

Золотий Бог (лагідно). Не бійтеся — навіщо?! Це не страшно.

Роза (продовжує вищати). А-а-а-а-а!!!

Золотий Бог. Усі страждання — від душі, тож мої піддані випивають людські душі, даруючи холодний спокій… і здатність випивати інших.

Роза (вищить). Ні-і-і-і-і!!!

Золотий Бог. Випивати в той час, коли люди кохаються — бо саме тоді темна сутність інстинктів торжествує!

Натовп (захоплено). Так, так!..

Золотий Бог. Але не бійтеся — ви не помрете! Погляньте хоч на них — хіба ж вони мертві?!

Роза замовкає.

Золотий Бог. То брехня, що без душі людина не зможе жити: житиме, ще й як! Адже бездушний не страждає, йому все дається легко й без вагань. Тож приєднуйтесь до мене, до кола моїх підданих!

Роза. Я все-таки боюся…

Азор (тремтячим голосом). Й-йя т-т-теж-ж-ж…

Золотий Бог. Ну і дарма! Втім, вас треба заспокоїти. Принаймні тебе, Розо… (До натовпу, владно.) Ей, взяти хлопця.

Азор (огидно вищить). А-а-а-а!..

Натовп навалюється на Азора, якому не вдається вивільнитися попри відчайдушні пручання. За деякий час хлопець перестає опиратися, тоді натовп відпускає бранця. Азор мовчки піднімається на ліжку, сходить на сцену, здивовано озирається довкола, озирає себе. Ніким не помічена Смерть зітхає.

Золотий Бог (Азорові, лагідно). Ну от, ти мертвий… чи живий?

Азор (здивовано). Живий… Живий! Таке дивне відчуття…

Золотий Бог. Тобі зле? Боляче? Лячно?

Азор (нерішуче). Мені… добре? (Після паузи.) Уперше добре, як ніколи! Й хочеться… (Пауза.) Хочеться…

Золотий Бог. Ну?.. Кажи ж.

Азор (перевівши погляд на Розу, хижо). Хочеться випити з неї душу!!! Душа людини — солодка, мов цукор! Хочу!..

Азор кидається до переляканої Рози, проте дорогу йому заступає Болівар Дукс.

Дукс (гнівно):

Геть звідси, самовпевнений юначе!

Ти — покидьок, а я — актор талановитий!

Мене вона давно коханцем бачить —

Я й маю право цю дівочу душу пити!..

Гліцинія (відштовхуючи Дукса). Ні, не дозволю! Я ревную!..

Азор, Болівар Дукс та Гліцинія ледь не починають бійку, проте Золотий Бог легко розкидає їх на різні боки.

Золотий Бог (грізно). Та заспокойтеся, навіжені!.. (До Рози, лагідно). А ти не бійся. Бачиш, як Азор змінився? Тож сміливіше! Тебе вип’ють — станеш моєю! Моєю улюбленицею, Розо!..

Роза (здивовано). Улюбленицею?.. Справді?!

Золотий Бог. Ти давно мені вже люба, тож я навіть Посланця до тебе відрядив. У тебе ж є мій знак — дістань його!

Роза виймає з-під подушки прикрасу, уважно роздивляється, переводить погляд з неї на самого Золотого Бога.

Роза (з надією в голосі). То я — твоя улюблениця?..

Золотий Бог (урочисто). Присягаюся, Розо: саме ти станеш предводителькою всіх моїх підданих! Я ж бо недарма обрав тебе, як розумієш… Але спочатку тебе мають випити. Якщо не злякаєшся, все станеться, як я обіцяв. Ну що, готова?

Роза (гордовито задравши підборіддя, радісно). Готова!

Дукс (кидаючись до Рози). Я вип’ю тебе!..

Гліцинія (кидаючись до Рози). Ні — я!..

Азор (кидаючись до Рози). Я-а-а!..

На Розу кидається весь натовп. Золотий Бог обертається до "телевізора", переможно вказує на купу тіл на ліжку й завзято регоче. Смерть важко зітхає, махає мітлою та зникає у "телевізорі", так і не зійшовши донизу. Завіса ховає спальню, лишаючи відкритою предню частину сцени.

Сцена 4

Озираючись на всі боки, на передню частину сцени виходять Маргаритка з букетиком фіалок в руках та Іриска, зупиняються посередині й завмирають у напружених позах.

Голос з-за завіси. Смійтеся! Смійтеся всi! Га-га-га-а-а!.. Тиждень тому розпочалася справжня пошесть, низка нез’ясованих смертей, тому по всьому Місту оголошено День Жалобного Сміху! Го-го-го-о-о!.. Хто не сміятиметься, того заарештують і засудять — майте це на увазі! Смішно, чи не так?! Га-га-га-а-а-а!..

Іриска (перелякано шепоче). Ну що, Маргаритко, як тобі це нововведення?..

Маргаритка (перелякано шепоче). Справжнісіньке блюзнірство! Люди помирають бозна від чого — а всі сміються. Звісно, такий наказ… але знаєш, мені чомусь зовсім не хочеться сміятися.

Іриска. Мені теж.

Маргаритка. Це ж такий жах — як же можна сміятися при цьому?! Воно ж…

Іриска. Воно огидно — так.

Маргаритка (киває). Огидно. Тим паче, серед загиблих наша Роза…

Іриска. Так-так. Роза була брутальною, часом навіть нестерпно-брутальною, аж огидною. Вона займалася неподобством навіть в момент смерті…

Маргаритка. Проте мені також шкода цю грубіянку — адже Роза була нашою подругою! То як же я сміятимусь?! Навіть за наказом…

Іриска (благально). Тож пропоную востаннє: Маргариточко…

Маргаритка (рішуче). Ні.

Іриска. Але ж ти бачиш, що коїться у Місті! Тоді як раніше…

Маргаритка (твердо). Сказала — ні, то й ні.

Іриска. Там надійне сховище, ніхто нізащо не дізнається…

Маргаритка (стомлено). Не треба, Ірисочко. Не треба. Ти руда, тобі відтепер життя зовсім не буде — ти й ховайся. А я зелена, я вже якось там…

Іриска. Дарма се ти.

Маргаритка. Можливо… (Пауза.) Та вже якось воно буде!

Після нової паузи Маргаритка тицяє Ірисці букетик фіалок.

Маргаритка (сумно). Ось тримай. Знаю, ти любиш квіти, як і я.

Іриска (сумно). Дякую, Маргариточко.

Маргаритка. Нема за що. Це тобі на пам’ять. (Коротенька пауза.) Про мене…

Маргаритка та Іриска деякий час мовчать. Потім Іриска зітхає, рвучко обіймає Маргаритку і так само рвучко відсторонюється.

Іриска (сумно). Ну, не хочеш — то як знаєш… А я піду, бо баритися ні до чого.

Маргаритка (сумно). Та я розумію, твоя правда… (Пауза.) Ну, якщо так, тоді йди. Прощавай, Ірисочко.

Іриска (з несподіваним оптимізмом). А все-таки ми ще побачимося, я чомусь вірю в це!

Маргаритка (сумно всміхається). Можливо, можливо…

Іриска. До побачення, Маргариточко! Не забувай про свою руду подружку!

Маргаритка. Гаразд, гаразд… А ти не забувай про зелену Маргаритку.

Іриска (нюхаючи фіалки). Авжеж, не забуду.

Іриска посилає Маргаритці повітряний поцілунок і хутко втікає геть.

Маргаритка (шепоче навздогін Ірисці). Так, пам’ятай про зелену й одиноку подружку твою Маргаритку. (Зітхнувши, у простір.) Ну от, я й залишилась сама. (Пауза.) Сама, сама… Насправді я завжди сама у цьому Місці. Завжди сама! (Сумно.) Завжди…

По сцені навшпиньках крадуться усміхнені Начальник патруля та конвоїри, проте Маргаритка не помічає їх, занурившись у власні думки.

Маргаритка (розгублено). І що за життя таке пішло: подруг втрачаю одну за однією, всі довкола помирають… Жах якийсь…

Начальник патруля (Маргаритці, весело). А ну стояти — пу-у-у-у!!!

Начальник патруля робить вигляд, ніби стріляє з уявного пістолета. Маргаритка здригається, обертається до прибульців, полотніє.

Маргаритка (перелякано). Ой — сьогодні ж День Жалобного Сміху! А й я забула…

Начальник патруля (регочучи разом з конвоїрами). Ага-а-а, попалася та, що не сміялася!!! Ага-а-а-а!..

Маргаритка (перелякано). Ой, вибачте! Я!.. Я!.. (Затинається, проте все ж пересилює себе.) Вибачте, в мене таке горе — померла подруга, а інша…

Начальник патруля. Га-га-га-а-а!.. Го-го-го-о-о-о!.. Хто в жалобі, той регоче! А ти навпаки сумуєш! Як порушила наказ — ходімо з нами! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Маргаритка. Ні, не треба!..

Начальник патруля (конвоїрам). Га-га-га-а-а-а!.. Заарештувати цю дурепу! Хутко, хутко! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Конвоїри (хапаючи Маргаритку під руки, весело). Пішли з нами, дiвко! Хе-хе-хе-е-е-е!..

Попри опір Маргаритки, конвоїри тягнуть її з собою.

Сцена 5

Завіса піднімається, відкриваючи судову кімнату. Жодних меблів, тільки біля завішеного "телевізора" на підлозі виділяється край величезного прямокутного люку. Весело регочучи, конвоїри штовхають Маргаритку до Сліпого й Німого, що стоять поблизу люка.

Начальник патруля (всім обвинувачуваним). Будемо пильнувати, аби ви не втекли! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Начальник патруля і конвоїри стають в кутку судової кімнати, найближчому до обвинувачуваних.

Маргаритка (шепоче до Німого). За що це вас?..

Німий не відповідає.

Маргаритка. Чом ви мовчите?

Сліпий. Він мовчить і мовчатиме, бо глухонімий. Він не міг сміятися, як усі — от і втрапив у халепу.

Маргаритка. А ви?..

Сліпий. Я сліпий, тож не бачив, спостерігає за мною хтось чи ні. От і не сміявся, коли належало реготати.

Маргаритка сумно зітхає. Раптом за сценою здіймається веселий гамір, потім лунає гучне: "Покайтеся, грішники!.." — до судової кімнати спиною уперед влітає Білий Кардинал і падає до ніг обвинувачуваних.

Білий Кардинал (перелякано). Як це можна отак поводитися з духовною особою?! Я — Білий Кардинал!..

Голоси з-за сцени (весело). Бу-га-га-а-а-а!!!

Білий Кардинал. Що ви робите?! Покайтеся, доки не пізно!..

Голоси з-за сцени (радісно). Ха-ха-ха-а-а-а-а!.. Він не сміється! Він також не сміється!.. Го-го-го-о-о-о!.. Він порушує! Також порушує!!! Білий Кардинал — повний лох… Ги-ги-ги-и-и-и!..

Маргаритка (нахиляючись до Білого Кардинала, схвильовано). Підводьтеся, давайте-но я допоможу…

Відсахнувшись з криком, Білий Кардинал відповзає від Маргаритки подалі.

Білий Кардинал. Геть! Геть від мене, дияволове сім’я! Геть, геть!..

Маргаритка (здивовано). Чом ви не хочете, аби я допомогла вам?..

Білий Кардинал рвучко озирається довкола, насилу спинається на ноги.

Білий Кардинал (замогильним голосом). Чотири коні Апокаліпсису, чотири коні несамовито несуться землею, мчать проклятим Містом і витоптують все на своєму шляху.

Маргаритка (перелякано). Що-о-о?! Які ще коні?!

Білий Кардинал. Щасливий той, хто потрапить під їхнi копита, бо смерть його буде легкою та швидкою…

Маргаритка. Про що це ви?!

Білий Кардинал. Символ проклятого Міста — хвойда, яка осiдлала звіра багряного iз сiмома головами і десятьма рогами. І зруйнує Господь Місто, і вб’є кляту хвойду, і розрубає сім кіс її на сім частин!

Маргаритка. Який жах…

Білий Кардинал. І спопелить багряницю і порфиру її, і золоту чашу в руці її спопелить також, бо чаша ця переповнена мерзотою…

Маргаритка. Але до чого тут я?..

Білий Кардинал (Маргаритці, несамовито). Бо хвойда ця — ти!!!

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!!

Перелякана Маргаритка задкує, Білий Кардинал тремтячою рукою вказує на зелену дівчину.

Маргаритка. Я?!. Я?..

Білий Кардинал. Не прийму від тебе допомоги, тому що проклята ти і прокляте все, що тільки торкнеться тебе!

Маргаритка. Але я ж не…

На сцену вибігають дві наполохані Думки, підбігають до Маргаритки й відштовхуючи одна одну, щось по черзі нашіптують їй на вухо, вказуючи на Білого Кардинала. Маргаритка перелякано дивиться на нього, потім затуляє обличчя руками й шепоче щось нерозбірливе.

Білий Кардинал (Маргаритці, гнівно). Недостойна ти жодної поваги, бо ти — грішниця!!! Сонце ще не сховається за небокраєм, як поринеш ти в розпусту і неподобство і будеш проклята. Проклята, проклята, проклята!.. Блукав я Містом і шукав Діву, чисту кольором: або Бiложалобну, або Діву Чорнорадiсну. Але ти не така!..

Маргаритка (Думкам, з-під притиснутих до обличчя рук). Ой, невже він знає?! Але ж звідки?..

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!! Пелотка драна!..

Думки продовжують увиватися біля Маргаритки, тицяючи пальцями у бік Білого Кардинала.

Білий Кардинал. Скажіть на милість, що є зеленого в огидному нашому Місті? Ропуха у стічній канаві! Пліснява на недоїдках! Зелені помисли й забаганки в головах зелених молодиків!

Маргаритка (відриваючи руки від обличчя, з болем у голосі). Але ж ті троє примусили мене! Зґвалтували!!! Я ж тільки Розі брехала, що то було велике кохання! (Зіщулившись, озирає себе, мовить перелякано.) Невже я стала нечистою лише від самої брехні?! Невже брехня забруднила мою душу?..

Голоси з-за сцени (весело). Бу-га-га-а-а-а!!! Ржу-неможу-у-у!..

Думки завмирають у напружених позах довкола Маргаритки.

Маргаритка (озираючись довкола, непевно). Але якби я не брехала Розі, вона б із мене вічно знущалася, як от з Іриски…

Білий Кардинал. Мерзотна ти ззовні, мерзота в душі твоїй! Бути й тобі ропухою, огидною ропухою!.. Мерзота, мерзота, мерзота!!! Ти — нікчемна зелена мерзота!..

До судової кімнати тихо входить широко усміхнений Майстер, проте його появи поки що ніхто не помічає.

Сліпий (Білому Кардиналу, сердито). Оце я все слухаю, слухаю й не розумію: невже маючи здорові очі, можна бути сліпішим від мене?!

Білий Кардинал (Сліпому, високомірно). А тобі чого треба, грішнику?

Сліпий. Невже ви не бачите, наскільки це дівча чисте душею, лагідне і привітне? Навіщо ображати беззахисне дитя…

Маргаритка поривається щось сказати Сліпому, проте в цю мить Майстер починає несамовито реготати. Маграритка, Білий Кардинал і Думки переводять погляди на нього, а Сліпий прикладає до вуха долоню ківшиком, аби краще чути юнака. Тільки Німий лишається незворушно-спокійним.

Майстер (удосталь нареготавшись, весело). Ви всі тут — ідіоти! Нумо всім стулити пельки, доки я не почав жартувати!..

Сліпий (Майстрові, стримано). В тебе голос майбутнього ката…

Майстер недобре всміхається, підходить до Спіпого, широко розмахується і б’є його в обличчя. Сліпий падає на коліна.

Майстер (Сліпому, весело). Ну от — змусив мене трішки пожартувати! Га-га-га-а-а!..

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!!

Білий Кардинал (Майстрові, непевно). Покайся, грішнику…

Майстер регоче, підходить до Білого Кардинала, б’є також його. Білий Кардинал падає лантухом. Маргаритка перелякано озирається довкола, Думки одразу ж кидаються до неї та щось нашіптують по черзі.

Майстер (Білому Кардиналові, весело). Ну, чого ти до всіх чіпляєшся, поганко бліда? Може, краще заткнешся? Чи змусиш мене жартувати ще?.. Го-го-го-о-о!..

Голоси з-за сцени (весело). Га-га-га-а-а-а!!! Повний лох!..

Маргаритка (Думкам, тихо). Так, він справді жорстокий! Але ж він тут найсильніший… (Після невеличкої паузи.) А може, саме цей молодик врятує мене від лиха?!

Думки підбігають до Майстра, проте за пару кроків від юнака зупиняються, оскільки у повітрі над його головою раптом виникає ряднина із намальованим на ній Золотим Богом, прикутим до ромба. Спираючись на руки, Білий Кардинал насилу відривається від сцени, озирається на Майстра і перелякано кричить, побачивши ряднину із зображенням Золотого Бога. Майстер самовдоволено ре