|
Галелюк Ростислав
Галелюк Ростислав Володимирович народився 28 січня 1992 року у місті Ужгороді Закарпатської області. Мати не була одруженою, тому дитина росла без батька. Вихованням хлопця займалась, в основному, хресна мати, так як Мирослава ( матір Ростислава) була змушена допізна сидіти на роботі, щоб заробити хоч той мінімум, який необхідний для того, щоб «не протягнути ноги».
У 1999 році хлопець пішов до першого класу Ужгородської загальноосвітньої школи № 15. У березні 2000 року через хворобу матері змушений був залишити навчання в Ужгородській ЗОШ № 15 й переїхати до м. Перечин, що на Закарпатті, де й живе у школі – інтернаті для дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Саме тут почалось формування Ростислава як свідомого, самостійного, патріотично налаштованого громадянина.
У ранньому дитинстві дуже любив читати, захоплювався малюванням.
У 2003 році стає учнем Перечинської гімназії суспільно – гуманітарного напрямку, яка була єдиним елітним навчальним закладом району. За час навчання зарекомендував себе як розумний, вихований, інтелігентний, толерантний, старанний учень, який відповідально ставиться до своїх обов’язків. А так, як навчання і є основним обов’язком школяра, Ростислав, розуміючи, що майбутнє – у руках кожного з нас, зумів досягти неабияких результатів у цьому напрямку.
9 клас закінчив навідмінно, отримав диплом з відзнакою. Та вже в 10 класі через волелюбність, максималізм і відверту прямоту ставлення до нього вчителів ( та й, відповідно, вимоги), змінилися. На сьогоднішній день Ростислав навчається у 11 класі, є претендентом на отримання золотої медалі та прагне дала навчатись у Київському національному університеті на факультеті журналістики. Це, за його словами, дійсно та професія, яка дає змогу служити людям і нести слова правди до тих, кому ця, часом кривава правда, потрібна. Та надворі – 2008 рік. А що буде далі?... На це запитання, напевне, не відповість ніхто…
У шкільні роки траплялося багато неприємних ситуацій, але моральна стійкість учня та висока мета завжди додавали сил. Постійні конфлікти з консервативними вчителями, однолітками, для яких головною цінністю був алкоголь, представниками владних структур, які не могли терпіти правди про стан справ у державі ( та ще й – з уст дитини!) загартували Ростислава, зробили його тим бійцем, ідеологічним бійцем, якого вже не зламати нічим.
Галелюк Ростислав зробив значний внесок у розвиток дитячого та юнацького аматорського мистецтва, популяризацію декоративно – ужиткового мистецтва, відродженні і становленні кращих традицій національної культури. З 2003 року бере активну участь у мистецькому житті краю, є учасником та призером багатьох фестивалей, конкурсів художнього мистецтва різних рівней: міського, районного, обласного, всеукраїнського. Художні роботи Галелюка Ростислава за сприяння спонсорів продаються в Нідерландах. Часто роботи Ростислава можна побачити на всеукраїнських виставках дитячої та юнацької творчості, де вони завжди належно оцінюються членами журі.
Художній доробок учня складає близько 60-ти художніх, 200 літературних та 20 публіцистичних робіт, які вражають простотою розкриття теми. У творах Ростислава відчувається глибокий талант автора, образність сюжету та правдивість зображення дійсності.
Ростислав присвячує свою мистецьку та літературну творчість відображенню особистого відчуття і бачення України. Його твори виказують пристрасну любов до землі та її жителів, до історичної, культурної та релігійної спадщини. Прекрасний, чистий і світлий живопис і поезії, повні любові до людей, - оптимістичні і життєстверджуючі.
Оптимізм, глибока віра в справедливість, життєстверджуючий пафос є невід'ємними ознаками мистецької характеристики літератора. Сонце і світло, мудрість і зрілість атрибутують не тільки творчий стиль, манеру письма автора, а й його творчі принципи.
Галелюк Ростислав – молодий український художник та поет, публіцист, який зміг у буденності життя знайти і крізь свої твори донести до глядача глибокі філософські думки, тонкі ліричні почуття, красу і гармонію навколишнього світу, показати людям правду.
Роботи Ростислава цікаві своєю різноманітністю зображуваного, своєю власною палітрою, образністю, любов’ю до рідного навколишнього світу, прагненням творити для народу живописну картину добра.
Діяльність Галелюка Ростислава сприяє розвитку та відродженню національної культури України, відродженню кращих споконвічних традицій нашого народу, пропаганду історико – культурної спадщини рідного краю.
Серед найбільших перемог на конкурсах, фестивалях в період 2003-2008 років слід відзначити такі:
• І місце у виставці робіт декоративно – прикладного мистецтва дітей шкіл – інтернатів «Твоя доля – у твоїх руках» у номінації «образотворче мистецтво» ( Ужгород, 2005 рік);
• Переможець конкурсу дитячого малюнку «Місто посміхається» ( Перечин, 2004 рік);
• Учасник виставки дитячої творчості Всеукраїнської акції «Україна – дітям» до Дня захисту дітей ( М. Київ, 2003 – 2004 роки);
• ІІ місце у ІІ етапі Всеукраїнського благодійного фестивалю дитячої та юнацької творчості «Звичайне диво» у номінації «Образотворче мистецтво – живопис» (Ужгород, 2006 рік);
• І місце на ІІ етапі Всеукраїнського благодійного фестивалю дитячої та юнацької творчості «Звичайне диво» в номінаціях «художнє читання – оригінальний жанр» та «образотворче мистецтво»;
• переможець на виставці – конкурсі дитячих малюнків «Моя мрія», що проходив у м. Києві в рамках Міжнародного фестивалю дитячої творчості «Назустріч мрії»;
• дипломант ІІІ етапу Всеукраїнського благодійного фестивалю дитячої та юнацької творчості «Звичайне диво» у номінації «розмовний жанр» (Київ, 2008)
Яскравим доказом різнобічного обдарування, розвитку Ростислава є його неодноразові перемоги у галузі туризму, спортивного орієнтування, літературних, краєзнавчих конкурсів.
Активний учасник олімпіад, переможець ІІІ етапу учнівських олімпіад з російської мови (ІІІ місце) та географії (ІІІ місце), активний член територіального відділення МАН України ( секція психології). У 2008 році став переможцем ІІ етапу конкурсу науково – дослідницьких робіт ( секція «психологія»), та учасником ІІІ етапу цього конкурсу, який проходив у місті Києві.
Ростислав є активним членом ВМГО «Союз обдарованої молоді», а також Форуму молодих лідерів України, друкує свої твори на сайті «Гоголівської академії», публікується на порталах громадянської журналістики «ХайВей» і «Народна правда». На цих Інтернет - ресурсах його публікації майже завжди попадали в трійку кращих.
Поряд з цим пише соціальні проекти, спрямовані на задоволення потреб та вирішення проблем молоді, співпрацює з громадськими організаціями, Представництвом ООН в Україні, проводить заняття, соціальну роботу, пише регуляторні акти на проекти законів.
Юнак дуже цікавиться політикою. Були навіть спроби об’єднати людей навколо створення народної партії, які, як стає зрозуміло, не увінчалися успіхом. Яка ж причина цього? Насамперед, - вік Ростислава, а також – зневіреність людей, які втомилися від нестабільності ті політичних інтриг.
Активна громадська позиція, максималізм, життєстверджуючий пафос і небажання миритись з тією ситуацією, яка склалася в державі, стала причиною того, що у Ростислава з’являється багато ворогів серед тих, хто бажає пригнітити, задавити свідомомислячих людей.
Ростиславу присвячують вірші зі звинуваченнями та образами, його твори коментують словами «ідіоте, не шукай нічого, - у літературі твого місця немає». Та він продовжує не лише говорити, а й працювати, боротись за щастя Батьківщини – України.
Серед найближчих планів – створення у 2010 році у Києві громадської організації, яка б об’єднала нове покоління – молодь і тих, хто «прожив не 20 років» задля спільної для всіх мети – відродження, підняття з колін України.
Що стосується Ростислава як людини, то слід сказати, що його вірші і невеличкі «замальовки», статті і проекти розкажуть набагато більше, ніж ця коротка біографія…
Вперед, народе!
Дорогу у життя своє щасливе
Собі ми, друзі, прокладем.
Нам не страшні ні дощ, ні зливи,
Мета в нас спільна є – Едем!
Народу діти ми: всі до одного
Життя творити будемо своє.
І сонце правди, як в степу дорогу,
Країну нашу щастям ще заллє.
Нас в кайданах вже довго тримали,
Невже і далі будемо вмирать?
Чи нам боятись тих, кого обрали?!
Ні, йти вперед і важко працювать.
На чому наживались вороги, -
Це наша праця в поті й крові…
Вперед, народе рідний мій! Боги,
Подайте сили нам, любові!
Досить!
Досить! Кажу сьогодні вам у вічі…
Дивлюсь на вас без краплі зла.
Досить! Кайдани в нас – не вічні,
Народу сила скинуть їх змогла.
Досить! В народі сили зріють,
Україна – на широкій дорозі.
Сили сина терпіти не сміють
Що матері терпіли у «колхозі».
Живої думки голодом не зморять,
Тюрма й кайдани не задавлять сили.
Я кажу: Досить!Годі - вам говорю,
Берімо в руки все майбутнє щиро!
«Ми за дари всі і за блага…»
Ми за дари всі, за казкові блага
Ні на землі, ні в синіх небесах
Не впадем ниць, моя державо,
І перед ворогом сховаєм страх.
Вперед же, друзі, час прийшов,
Без страху й сумніву – вперед!
Народе, в бій спіши без молитов,-
Не завтра те життя буде, як мед!
Прокинсь від сну, ставай у бій,
У лави армії, поки ми повні сил.
Вперед! Не зупиняйсь, народе мій,
Щоб ворог більш нас не косив…
Україні
Вони насміхаються з тебе, прокляті,
Тицяють пальцем на щиру простоту.
Я хочу в тебе, нене, щось спитати:
«Як терпиш ти образу їхнюю оту?»
Знову
Колись було: синів своїх Вітчизна
Звала у бій з важким мечем в руках.
Козацтво, потім-армій сила грізна
Вмерали, немов в жорстоких снах.
Та відстояли край свій отчий, рідний,
Ми розбивали й половця, й фашиста.
Боролися за небо і блакитне, і погідне,
Та знов повстала з пекла мразь нечиста.
Сьогодні знову нас усіх зове Вкраїна,
Боротися зі злом і тьмою, ворогами,
Які кричать, що «Україна-то руїна»,
Крадуть майбутнє, дурять нас із вами.
Не боїмось ми ворога свого нового,
Ми переможем завтра ще й його!
Во ім’я щастя і добра людського
Вставай, дослухайсь серця ти свого!
Наука
Забудь страждання й рани ти свої,
Ти меч свій в ім’я правди піднеси,
Іди вперед, із гордістю веди бої,
Не бійся, як гарчатимуть ті кляті пси.
Хай ненавидить ворог тебе завжди люто,
А люди хай на вірну смерть пошлють,
Ти зрадником не смій народу свого бути,
Вперед іди, протоптуй правді путь!
Істини слова до люду свого принеси,
Ослабленим – подай на поміч руку,
Пощади в ворога ніколи не проси
І пам’ятай цю боротьби мою науку!
«Підемо в ряди тих, хто голодує…»
Підемо в ряди тих, хто голодує,
Покличемо на бій свідомого бійця.
Бо лиш народ, простий народ почує,
Й не вимагатиме лаврового вінця.
Обжори жиріють грошима твоїми,
Голодуй, щоб святкували вони.
Народе, о, не дай, всіма гонимий,
Щоб совість і честь продали «пани».
Для свят «еліти» кров ти подавай,
Свою гарячу кров, що тече в жилах…
Образи й злобу в собі не тримай,
І не марнуй ти днів отих немилих!
Вперед! Вже, може, досить горя?!
Чуєш, брате мій, вкраїнцю набат?
Встань від Києва і до Чорного моря,
Встань від Харкова і до синіх Карпат!
Ми проти злодіїв повстанем «елітарних»,
Проти собак – марнотратників слави…
На боці народу – і бідних, й незнаних,
На боці щастя і добробуту держави!
Ні, краще вмерти…
Ні, краще вмерти в віці зовсім юнім,
В часи вже розквіту й буяння сил,
Ніж знати, що колись ми будем
Втягнуті в життя жорстокий вир…
Краще вмерти зараз, вже сьогодні,
Аніж беззмістовно коротати вік,
Крадучи щастя й грошики народні,
Кричать, що всяк – лінивий чоловік.
Вже вмерти, мабуть, набагато легше,
Ніж отупіти й розжиріти, мов ті свині.
Я не почую сморіду і не побачу мерші,
Що тхне при владі у державі нашій нині!
Не піддайсь!
Хай маразматики захочуть підкупити,
Заплатять хай мільйони, тисячі…
Ти спробуй у бою життя своє прожити,
Кувати для народу луки і міцні мечі.
Ти не піддайсь, іди сміливо до кінця,
Стежками правди і атак жорстоких йди.
Не вимагай тріумфу і лаврового вінця,
Але нікому не завдай в житті біди…
Борись безстрашно завжди за права,
За право своє і свободу для усіх людей-
Допоки на землі росте зеленая трава,
Поки за ніччю все-ж приходить день!
В житті роботи ще стоїть чимало…
В житті роботи ще стоїть чимало,
Ще не лягла дорога в нікуди, у пекло.
І хоч не всі себе у віці моїм відстояли,
Я жив же праведно і досить чесно…
Я твій, народе, хочу твоїм бути,
Готовий працювати, син батьків…
Лиш хочу я слова такі почути:
«Давай, вперед, вже досить слів!»
У час такий же, попри всю незгоду,
Я не забуду про слова ці повсякчас.
Я серце з грудей вирву для народу,
Щоб жити вічно, працювать для вас!
Чому смієтесь, браття, наді мною?..
Чому смієтесь, браття, наді мною,
Тому, що Вкраїну палко люблю?
Брати, це ніколи ж не було ганьбою-
Щиро кохать Батьківщину свою.
Не терзайте серце держави моєї,
Послухай мене, нерозумний ще брате,
Не знущайся ніколи, ніколи ти з неї,
Бо вона – наша славная, рідная мати!
Хоча навіщо говорить ці речі
Обмеженій у розвитку людині?
Та пам’ятай, це ж знає і малеча:
Народ і Україна наша є єдині!
Сповідь
Хоча й не б’юся в груди –«патріот»,
Протестів більше, ніж благословінь,
Кричу, що «не дозрів» ще мій народ,
Я не зігну пред владою своїх колін!
Якщо перед судом мені тепер постати,
За те, що ставився до тебе із докором,
Хай не радіють кляті пси і супостати,
Хай «упокой» ще не співають хором.
Люблю тебе спокійно я і просто,
А не сценічно й завжди показово.
Та відчуваю тут себе не гостем, -
Господарем, що працювать готовий.
Якщо життя моє потрібне – забирай!
У поті праця моя – теж твоя навіки…
Народ вперед іде, кричить, що «в рай»,
А сам в могилу йде, немов каліки…
До вас, до кожного, до всіх!
Вперед, бійці народу мого,
Вперед, до бою за життя!
Вперед, на ворога німого,
Вперед, не слухай каяття!
Дорога вам важка тепер належить,
Та в зад не озирайтеся ніколи!
Не визнавайте у бою обмежень:
І в універі, й на роботі, й в школі.
На те, що шепчуть вороги позаду,
У вас відповіді бути не може.
Ми створим нову героїчну баладу,
І слово своє впише в неї кожен!
Вперед, бійці народу мого,
Вперед, до бою за життя!
Вперед, на ворога німого,
Вперед, не слухай каяття!
Україні
Тебе «сини» порізали, розбили,
Зв’язали руки й кинули у хлів,
Вінцем терновим голову обвили…
Народе, як ти цього допустив?!
Вкраїно, зникнуть ці тирани,
А вороги і «патріоти» - згинуть.
Ми зцілимо кроваві твої рани,
Ми в бій підем за Батьківщину!
Інтелігенції
Захищайте честь держави, честь свою,
Ідіть в народ, допомагайте людям.
Життя віддайте в праведнім бою,
Іти за вами вслід ми завжди будем!
Хай саджають нас в тюрми, темниці,
Хай стріляють і палять вогнем…
Наша броня – то совісті народу криця,
Ми всі знущання ще переживем!
Стогне і простягає нам кістляві руки
Задавлений, забутий Богом наш народ.
Йому набридло вже терпіти муки,
Та на своїм шляху боїться перешкод.
Не вірю, що часи такі ось-ось настануть, -
Народ дістане й волю, й щастя з неба.
Бо за права свої усі скоріш повстануть,
Боротись довго (не чекати!) буде треба!
«Я хочу з гордістю дивитись на народ…»
Я хочу з гордістю дивитись на народ,
Який вперед іде, в майбутнє своє,
Попри нещастя й гори перешкод,
Він сповнений братерства і любові.
Ще не прийшов той час священний,
Доба, коли оце побачить доведеться.
А поки – меч в руках огненний, -
Боротися за волю нашу молодецьку.
Вперед ітиму я зі сподіванням,
Що скоро буде, ось прийде пора,
Що у народі будуть поривання,
Що вогник щастя ще не догора…
«Народе мій, повстань!»
Народе любий мій, повстань!
Не бійсь, що тиша навкруги,-
Перед грозою тиша,-то востаннє
Замовкли наші люті вороги…
Не спить народ, не сплять же люди,
Вони готуються до вирішального бою.
Коли вже рабства і вигнань не буде,
А ми відстоїмо свободоньку свою?..
Росте народу гнів, мов буря в океані,
Й хоч ворог ще жорстокий, сильний,
Не довго правитимуть ті осли «погані»,
Ті маразматики, яким пора в могили!
«Мені той подвиг, що судила доля…»
Мені той подвиг, що судила доля, -
Зібрать народ для боротьби за щастя,
В роки ці здійснить ці юні, повні болю
Навряд чи зможу... Але ні – удасться!
Я зроблю все, що зможу, що у силах,
Повести всіх у бій судилося мені,
Допоки кров кипить гаряча в жилах,
Та щастя здобувати будем не в війні!
Прийди нарешті, прошу тебе, правдо!
Чому брехня живе у душах наших,
Що Батьківщину полюбить немає права,
А працювати треба на ослів тих властних.
Молодь
Я співаю про страждання покоління,
Покоління, що забуте, прокляте богами.
І не зарадить ані сповідь, ні моління,
Ані оплакування поетичними словами.
Ми молодь маємо нарешті зрозуміти,-
Підтримка їй потрібна від держави,
Повинні поважати й те, що хочуть діти,
Але сидіти осторонь не маємо ми права!
Моєму віршу
О, бідний і непоетичний вірш!
Ти-не мистецтво, а народу слово,
Недосконалий емоційний твір,
Та не продажная моя промова.
Не треба плакать над могилою…
Не треба плакать над могилою народу,
Який в бою помер зі зброєю в руках…
Над гробом не співайте, люди, оду,
І в часу ви не рийтеся старих кістках.
Ні слави, ні пісень, ні гімнів їм не треба,
Бо тим, хто вмер, вас більше не почути.
Ви не звертайтеся щораз до того неба,-
У бій ідіть, щоб те, що хочете, здобути.
Який же дурень той, хто у бою…
Який же дурень той, хто у бою
Ховається від війн у глухім лісі,
Хто похилив десь голову свою,
Кричить: «Спасайтеся, моліться»!
Достойний візьме в руки зброю,
Піде вперед і інших поведе у бій.
Я чесний, о Вкраїно, пред тобою,
Дозволь мені піти на поклик твій!
Молитва
О Боже мій, допоможи і віднови
Мій дух свободи, що помер в бою,
Даруй ідеї нові для моєї голови,-
Я поведу й бій всю армію свою!
Залякані темнотою і мороком ночі,
Блукають люди, як блукаю й я…
Та об’єднатись треба, - всі ми хочем
В країні жити, як щасливая сім’я!
Почуй молитви мої, о великий Боже,
Благослови на довгую роботу, нене,
Хай зрозуміє істину в країні кожен,
Що доля – у руках у тебе і у мене!
Благословляю
Благословляю, сину, я благословляю,
В дорогу довгуі жорстоку боротьби,
Бо ти – майбутнє наше, я це знаю,
Працюй, трудись і не кажи «якби»…
Про рабськую не думай ти покору,
І пам’ятай, що лиш знання – є влада,
Живи, та пам’ятай, що я тобі говорю,
А гріх найважчий – ближніх зрада…
Чи чуєш, сину, я тебе благословляю,
Даю напутнє слово для всього народу.
Кричу, мій сині, не мовчу – волаю,
Що лиш в бою отримаєш свободу!
Чесна людино…
О, чесна людино, тернистим шляхом
Ідеш ти по життю, як по широкім полю,
У боротьбі з нещастям, всюдисущим злом
Тяжкі випробування випали на долю…
Хай тобі не співає маршів похоронних
Задавлений горем, нещасний народ…
Не шукай ти щастя у палких промовах,
Твори ти лиш добро без перешкод…
Збудуться надії й добрі твої помисли,
Те, над чим трудились всі – розквітне!
Збудуємо ми принципово новий світ,
Де кожен знайде своє щастя заповітне.
Сьогодні чую я промови патріотів…
Сьогодні чую я промови патріотів,
Слова, слова… А як до справи –
Коли до діла вже доходить потім,-
Ні сил, ні патріотів, ні держави…
Як співчуваємо ми своєму народу,
Про біди відаєм, не знаєм, що є страх,
Боротися готові за добро й свободу,
За щастя люду… Ну ж-бо, на словах!
При цьому від реальних битв і діла
Втікаємо чимдуж завжди чомусь…
Куди рішучість та ураз поділась?
Чому тікаєм ми, чому? Чомусь…
Скажіть, кого ми самі захистили,
Кому допомогли, зуміли заступитись?
Чому ми зрозуміти так і не посміли,
Що словом лиш – нічого не добитись!
Не проси спокою
Не проси ти спокою ніколи в долі,
І щастя не шукай омріяного того,
А лиш борись, працюй заради волі,
Свободи, щастя і добра людського.
Бо не судилось жить борцям щасливо,-
Їм вороги цього повік не подарують,
Але творить добро, любить – можливо,
І будувать, і нищить тих, які руйнують.
Редактору
Слухай, знаменитий, що тобі скажу:
Може, ще малий я, може-не доріс…
Та на це уваги не звертать прошу,-
Бо і я на світі цім брехливім зріс.
Пиши ти те, за що заплатять щедро,
Статейку тикай, словоблудіє своє.
Може, це й не зовсім буде чесно,
Але де ця чесність наша в світі є?!
Гнутись – добре, дуже вигіднеє діло,
Так забудеш ти про бідність, горе.
Ти пиши, бреши, пліткуй, та сміло,
І не слухай тих, що правду ще говорять.
Вже й живеться, як в раю земнім,
Й гроші є ( а більше і не треба!)…
Може, спробувати брехати і мені?
Вже дочекаюсь того раю, що на небі!
Бо в бій іду
Народе, я від тебе у вічність іду,
Все ближче й ближче до краю життя.
Сказав би « в рай», але ще підожду,-
Ще час знайдеться і для каяття!
Вже краще, мабуть, нині геть піти,
Бо бачити цей хаос більш не можу.
Пишу прощальнії народу я листи,
Бо в бій іду…А раптом – переможу?!
О, думко бідного народу…
О думко мого бідного народу,
Ти не витай ніколи в небесах,
І не чекай омріяну свободу,
Яку тобі «готують» «на верхах».
Невже не ці тирани – ідіоти
Тебе скували й кинили у льох?
Невже не ці чудові «патріоти»
Сміялись і хотіли, щоб ти здох?!
Не вір обіцянкам отим солодким,
Бо дар ослів-то підкуп і брехня!
Та не спинити їм бунтів народних,-
Бо люд не піде більше навмання!
Покинь ти марнії, казковії надії,
Берися сам себе ти захищать!
О, люди, геть відкиньте мрії,
Збираймося, бо час уже рушать.
Ти – сильний, і сили ніш-немає,
Помнож все лихо, що колись було,
Те горе, у якім країна вже конає
І помстись. Ти переможеш зло!
Повстань із рабства вікового,
Піди на бій жорстокий, дикий.
Ти не чекай ніщо і ні від кого-
Повстань, могутній і великий!
Я зрозумів нарешті, зрозумів…
Я зрозумів нарешті, зрозумів,
Хто винен в негараздах нині,
Нарешті того я знайти зумів,
Хто керує безладом в країні!
Я згадаю народнеє щиреє слово,
Знов підніму цю мудрість віків:
Тризуб – не волі нашої основа,
А знаряддя катів і у пеклі чортів!
Вони тризубом махають в болоті,
Кричать про волю і патріотизм.
А потім-красти треба тій сволоті,-
Не патріоти в вишиванках, а чорти!
Тризуб – не винен зовсім він ні в чім,
А винні ідіоти ті, які його тримають!
Коли про волю всі кричать, ти помовчи –
Бо волю вбити, вкрасти вони мають!
Нарешті воля прийшла…
Нарешті воля прийшла, прилетіла,
Від війн залишились лиш ветерани.
Та воля – молода, ще не дозріла,
Тому і правлять Україною тирани!
Коли ти, воле, виростеш, зміцнієш,
І вогник правди запалає коли всюди,
Коли в майбутнє повести посмієш,
Коли те щастя довгождане буде?!
Прийди, о воле, світ великої науки
З собою принести в руках зумій…
Почують наші хай сини й онуки:
«Вперед! Сидіть без діла-не посмій!»
Я не хочу!
Життя веселе, безтурботні дні
Я вбив важкою працею колись.
Чи хочу повернуть минуле? Ні!
У виборі своїм не помиливсь!
Я не хочу, щоб один із цих віршів
Залишився у пам’яті народу мого.
Нема мистецтва серед цих рядків,
Поезії нема, а лиш гучнеє слово…
Та кипить тут кров мого народу,
Тут вирує все життя і почуття…
Вірші – атака за людську свободу,
Я своє за неї покладу життя!
«Кожне слово…»
Кожне слово, буква у моїх віршах
Плодить для мене нових ворогів.
Людей, які кричать про біль і страх,
Колись товаришів мені, братів…
Та я не каюсь, долю не кляну,
Бо й ненависть в любов переростає.
А я лиш хочу, щоб народ збагнув,
Що дух свободи над Вкраїною витає.
Народ повинен врешті зрозуміти:
Із щедрих Бога рук не зійде щастя,-
Боротися за нього треба добре вміти,
А з неба нам нічого не подасться!
«Кому судилось …»
Кому судилось в боротьбі життя прожити,
Я шлю привіт сердешний і благословіння.
Хай мукою життя грозить – ми, доле, квити,
І смерть зустрінемо як з неба провидіння.
Нащадків суд жорстокий не засудить нас
Ані в покорі рабській, ні в народу зраді.
Якщо й не виборем ми щастя своє враз,-
Й самі не згниєм впрах при нашій владі.
Того, хто бреше, рідним не назве народ,
Він, скажуть люди, святкував з катами,
Він гнів, насилля прославляв, лихий урод,
В однім ряду співав у пеклі із чортами.
Та не дано миттєво опустити свої руки
Не можна жити й забувати десь про тих,
Хто осягнув, що всі прокляття й муки –
Не вигадка і не безумний витвір книг.
«Важко жити, щоб не тремтіла рука…»
Важко жити, щоб не тремтіла рука,
Піднімаючись на ворога держави,
Щоб серед сотні не обрати дурака,
І захистити на свободу слова право.
В рідному краю, у селах, містах
Лунає слово братства, волі і добра.
Слуги оков і мороку відчули страх,
Народ свободи гасла вже вола!
Небагатьом чесним людям, які служать інтересам народу
У сфері тій жахливій, де закон –
Брехні є зброєю, де і повітря тхне,
Лиш ти не перекреслив заборон,
Лиш ти не зрадив ще народ, мене…
На себе ви ніколи ще не клали
Завдання цілих поколінь, епох,
Коли політики вожді конали,
А той, хто чесним був – подох…
І тільки ти, що честі і добру віддався,
Що страху чесним буть не маєш і життя
Своє народу присвятив, робить узявся,
Не слухаючи нарікання, сльози і ниття.
Дорогу зовсім з виду, може, не яскраву
Обрали ви собі у цім важкім житті…
Та не забули ще про люд і бідную державу,
Що розіп’яли вашії «колеги» на хресті…
Серед наклепів, брехні багна й проклять
Несли в народ хоч ви ще справедливість.
За це вас люди вірні в путь благословлять,
Отримайте подяку, перемножену на щирість.
І міг ображений не два, не десять і не раз
В розпусній сфері завжди відати і знати,
Що там зустріти може чесних тільки вас,
У добрих справах – і слугу, і друга, й брата.
Я кажу: слава тим, кому без хабарів
Доводилося тут, в багні, разів десяток
Утерти сльози бідних, добрих матерів,
Вернути в груди спокій, у життя-порядок!
|
