ПРЕС-СЛУЖБА ЧИ ДОЗВІЛЬНА СИСТЕМА?

30 квітня 2007 року відбулося дванадцяте засідання “Українського клубу”.
Організатори:
Товариство “Український клуб”
Київський інститут проблем управління імені Горшеніна
Центр політичної реклами
Всеукраїнська творча спілка “Літературний форум”
ГО ”Центр ”Свобода слова”
ГО “Конституційна демократія”

Обговорено тему:
"ПРЕС-СЛУЖБА ЧИ ДОЗВІЛЬНА СИСТЕМА?"

Пропонуємо короткий виклад обговорення.

Олексій Усачов:
Прес-служби комерційних структур працюють на результат.
Прес-служби державних установ України працюють тому, що штатний розклад установ передбачає існування таких служб, простіше – хтось має спілкуватись з пресою. І не завжди цей хтось бажає спілкуватись з представниками ЗМІ. Тут і починається дозвільна система – працівник прес-служби вирішує, з ким йому зручно спілкуватись, з ким ні. І що цікаво, за легендою має право вирішувати, як будувати систему роботи зі ЗМІ. Зручність для працівників, а не результат, є основним фактором при побудові системи роботи прес-служб більшості державних установ.
Світовий досвід, який дозволяє уникати помилок у роботі зі ЗМІ, не береться до уваги. Про це говорить неефективність роботи прес-служб більшості державних установ в Україні.
При цьому є ще один важливий фактор. Посадовець, як правило, використовує прес-конференцію для особистого піару, а не для інформування громадськіськості через посередництво ЗМІ про ті чи інші події, що він робити зобов’язаний. При найменшій можливості намагається напряму працювати з журналістами. Це наслідок відсутності практики запроваджувати у державних установах посади речників – тих, хто висловлює офіційну позицію. Говорять всі, починаючи від голови і заступників – аж до помічників. Цим обмежуються повноваження прес-служб, які змушені компенсовувати втрати повноважень шляхом штучного підвищення своєї ваги, насамперед в очах журналістів. Доходить до того, що іноді здається, що простий прес-секретар – незалежний політик.
Негативно впливає на ефективність роботи прес-служб і те, що часто їх працівники не є членами команди лідера. Наприклад, керівник установи змінюється, а прес-служба в повному складі залишається. Максимум – в штаті з’являється особистий пресс-секретар нового начальника, який залишає прес-службу, коли шеф переходить в іншу установу.
Особисті прес-секретарі – це окрема тема для розмови. Існує такий міф, що зірка з екрану здатна бути ефективним прес-секретарем. Практика показує, що це хибна думка. До речі, робота прес-секретарів – це, в основному, непублічна рутинна робота. А зірки, як правило, до такої роботи не готові. Вони гарно виглядають перед камерами, ведуть офіційні заходи, до організації яких не мають стосунку.
І ще одна підміна понять. Оскільки прес-служба державної установи не націлена на результат, її працівникам байдуже, чи прийдуть журналісти на прес-конференцію або брифінґ, чи ні. Якщо прийдуть, то краще хай це будуть лояльні журналісти, які не задаватимуть незручних запитань керівнику. Складається враження, що журналісти більш зацікавлені в отриманні інформації від прес-служб, ні прес-служби в поширенні цієї інформації.
Ще одна ознака дозвільної системи – непотрібна система акредитацій, що утруднює роботу журналістів.
Непрозорість поширення прес-службами інформації і поширеність такого явища, як джинса, можуть стати передумовами для виникнення корупції в системі прес-служб державних установ України.

Роман Кухарук:
Прес-служба у самій своїй назві передбачає не дозвільну систему, а службу для преси. Треба відзначити, що прес-служби в Україні з`явилися з постанням України як незалежної держави і стали механізмом реалізації свободи слова в умовах ринкової економіки та демократичних принципів урядування. Інформація стала товаром. Прес-служба стала механізмом циркулювання цієї інформації.
Що потрібно журналістові для повноцінної роботи? Йому потрібне перш за все джерело інформації:

1. Позиція першої особи.
2. Коментар спеціаліста.
3. Анонс події.
4. Ексклюзив.

В Україні прес-служби працюють переважно як дозвільні системи. Ознаки цього є:

1. Встановлення дозволу на інформацію.
2. Регулювання доступу до інформації.
3. Тенденційний підбір журналістів, поділ їх на своїх і не своїх.
4. Підготовка зручних запитань.

Основою дискримінації журналістів є механізм акредитації. Одноразові акредитації, обмежені в часі, утруднюють доступ до інформації, порушують принцип рівності ЗМІ. Зважаючи на те, що інформаційні агентства та редакції новин змагаються за першість (рахунок іде на хвилини і секунди) – непрозоре надання інформації прес-службами державних установ уможливлює корупцію у цій сфері. Більшість прес-служб не користуються технічними можливостями сучасності – наданням постійних анонсів в режимі онлайн через механізм електронної пошти та смс-розсилки.
Давайте подивимося, як працюють прес-служби п`яти державних установ.
Секретаріат Президента. Непостійна акредитація.  Сайт працює неефективно – інформація застаріла, анонси спорадичні, графік Президента не анонсується. Відсутність речника (за принципом Білого Дому чи Держдепу США). На брифінгах (які не є такими за визначенням) виступають вузькі спеціалісти, які не мають повноважень коментувати всі поточні події та позицію Президента і не мають навиків публічної роботи.
Кабінет Міністрів. Непостійна акредитація. Сайт працює ефективно. Речник Кабінету Міністрів відсутній.
Верховна Рада. Акредитація постійна (величезним негативом є недоступ для журналістів у приміщення постійних комітетів Верховної Ради, у тому числі у приміщення, де міститься прес-служба Верховної Ради). Сайт працює ефективно. Речник відсутній.
Київрада. Акредитація непостійна. Сайт працює ефективно. Речник відсутній.
Міністерство закордонних справ. Доступ на щовівторкові брифінґи відкритий для всіх ЗМІ і журналістів. Сайт працює ефективно. Є речник.
Таким чином, найефективніше з усіх державних прес-служб працює прес-служба Міністерства закордонних справ. Очевидно, є сенс розповсюдити цей стандарт на всі прес-служби – від Секретаріату Президента до райдержадміністрацій.
У партій немає ні постійної акредитації, ні речників, ні повноцінних сайтів, ні ефективних прес-служб.
І останнє. Проблема професійної прес-служби – це проблема професійної журналістики. Нажаль, в суспільстві і державі багато мовиться про свободу слова і майже нічого про професійність журналістів. А це дуже важливо: чи готові вони до прес-конференцій і взагалі до роботи з інформацією? Друге, про що вони запитують? Третє, що дають у ЗМІ?

Юлія Городинська:
В дуже багатьох випадках маємо маніпуляції увагою журналіста. Оголошується тема або відомі імена, а насправді відбувається зовсім інше. Результат – журналіст є залежником такої ситуації і не може виконувати свої професійні обов`язки.
Сайт Київради працює неефективно.
В Секретаріаті Президента відбирають мобільні телефони, не розуміючи специфіку інформагентств, основним кретерієм яких є швидкість.
В Кабінет Міністрів потрапити дуже важко.
Анонси здебільшого даються непрофесійно, з помилками – а що значить для журналіста неправильно вказані адреса події та контактні телефони на акредитацію? Так само прес-релізи.
Інколи прес-служба робить в листку акредитації свідомі помилки. Як наслідок – журналіст залишається поза професійним полем.
Небезпечним явищем для функціонування ЗМІ є імітація під ЗМІ (і під журналістів цих ЗМІ) нечистоплотними політтехнологами під час виборів. Це наносить непоправну шкоду журналістиці як професії.

Олексій Усачов:
Прес-служби подекуди бачать у представниках ЗМІ ворогів, що можуть створити незручності.

Іван Рибалко:
Журналістики як науки не існує.
Варто виробити кретерії тотожності – не можуть в одній профспілці бути представники ЗМІ і представники прес-служби.
Прес-служба є дозвільною системою за визначенням.
Політтехнологам і політикам треба зважати на дивовижний ефект: коли багато ЗМІ працюють за – це працює проти. Коли навпаки – навпаки.
На превеликий жаль, журналістика перестала бути творчістю, а є всього лиш інформаційною технологією.

Оксана Бєлякова:
Споживач інформації не тямить, що реально відбувається в країні. Наша доморощена різнобічність інформації не дає достовірну картину дійсності. Чомусь європейські канали відсутні у соціальному ТВ-пакеті.
Політики говорять на публіку переважно про себе, а не про справу і структуру, які представляють.
Журналісти інколи не те, що не виховані, а й аморальні – не мають жодних цінностей, хоча й покликані вибудовувати цінністний ряд. Перед такими журналістами прес-служба інколи виступає як прикордонна служба.
Поза сумнівом – між політиком і журналістом має бути зворотній зв`язок, і якість цього зв`язку забезпечує прес-служба. І політик,  і журналіст, і співробітник прес-служби мають бути однаково професійні, доступні, адекватні.
Багато залежить від того, як журналіст подає інформацію. Від одного необережного слова може померти людина або розпочатися війна. Тому – обережність у кожному слові.
У світі є почуття реальності і самосвідомості, а в нас, нажаль, ні. У нас не називають чорне чорним, а біле білим. Вільних журналістів мало, у сприйнятті всіх вони – боже-вільні. У нас здебільшого журналіст просто ретранслятор,  а не творець інформації.
Нажаль, кумівство у нас ніхто не відміняв. Прес-служби так і працюють.
Щодо перебування в одній профспілці – це нормально, адже відбувається постійна міграція: прес-служби і ЗМІ постійно міняються кадрами. Цю систему ми не змінимо, хіба повчимося у Заходу.

Роман Кухарук:
Профспілки журналістів в Україні нема.

Ірина Шкода:
А незалежна медіа-профспілка?

Роман Кухарук:
Незалежна медіа-профспілка існує на кошти Заходу. Журналіст має утримувати свою профспілку своїм власним коштом – відраховуючи певний відсоток від реального заробітку.

Ірина Шкода:
У нас багато непрофесійних журналістів, бо Інститут журналістики не дає належної освіти. За словами покійного Анатолія Москаленка, Інститут журналістики випускає професійних дилетантів.
У добуванні інформації журналісти з досвідом проблем не мають – проблеми мають журналісти молоді, недосвідчені. От  скажімо Марина Сорока прес-служб не потребує – вона працює з політиками напряму. Андрій Шевченко слушно зауважує, що журналісти не ставлять собі завищених завдань.
Добре працюють деякі партійні сайти, персональний сайт Михайла Сироти, а також сайт Міністерства оборони.

Андрій Волошин:
Добре працює урядовий портал, а от КМДА розсилає офіційну інформацію про мітинги російською мовою з прикольною поміткою „Для студентів і бомжів”. Але це не прикольно, бо непрофесійно.

Роман Кухарук:
Це проблема Олеся Довгого і його команди. Мабуть, не дивно, що мер Києва визнаний ворогом номер один української преси. Славний Калаш української політики поступився йому місцем.
Політики беруть інколи на роботу телезірок, які тільки те й уміють, що лупати очима та читати „бєґущую строку”. Яскравий приклад – прес-секретар Президента. Складається враження, що Віктор Ющенко працює Президентом у прес-секретаря Ванникової, а не навпаки. Ще приклад – прес-секретар Раїси Богатирьової. У той час, коли політик розривається на прес-конференції та прямі ефіри, її прес-секретар „розривається” на ведення телепрограм, в тому числі такої „інтелектуальної”, як Меґалот.

Ірина Шкода:
Зараз у більшості політиків є прес-секретарі, особливо у депутатів. У Людмили Супрун часто змінюються прес-секретарі, бо не витримують щільного графіку цього політика.

Роман Кухарук:
Прес-служба державної установи працює на кошти платників податків. „Урядовий кур`єр”, „Голос України”, НТКУ та інші державні ЗМІ так само. Отже, суспільство має право за свої гроші отримати повноцінну інформацію, а не інформаційне фуфло.

Олексій Усачов:
Нажаль, нечисленні підручники з теорії журналістики розраховані на російський ринок (наприклад, книжки Почепцова). З чого тоді українському журналісту навчитися своїй професії?

Ірина Шкода:
Нажаль, більшість журналістів запрограмовані на певну схему, не працюють творчо і тому не дають свіжої і цікавої інформації.

Олексій Усачов:
Погано і те, що саме суспільство не вимагає творчого підходу від журналіста.

Андрій Волошин:
Деякі депутати мають свої живі журнали в інтернеті – а це прямий вихід на електорат без дозвільного посередника.

Оксана Бєлякова:
Варто зауважити низьку якість кадрів у прес- та піар-службах комерційних структур.

Олексій Усачов:
Деякі журналісти обходяться тільки одним прес-релізом. У випадку нашого круглого столу прес-реліз – нонсенс, бо це колективна творчість екпертів, яка непередбачувана. Нажаль, у репортерів немає часу, сили волі, просто бажання і можливостей прослідкувати цей творчий процес від початку до кінця. Але це проблема не наша. Мені приємно, що у нашій сьогоднішній розмові активну участь взяли журналісти, які висловили свою фахову позицію. Шкода, що розмову проігнорували представники прес-служб – вони мали можливість відстоювати свою позицію і не скористалися нею. Це мінус, але це не наш мінус, а їхній і їхніх керівників.

Оксана Бєлякова:
Журналіст не може себе поводити як перекупка на базарі і не може ставити себе вище за джерело інформації. Журналіст несе відповідальність за свою професію, бо репрезентує свій ЗМІ, його лице.

Андрій Волошин:
Дуже добре, що ця розмова відбулася. Я відкрив для себе багато цікавого.

Іван Рибалко:
Ви мене не переконали. Я все одно наполягатиму на розділі профспілок. А розмови про професійність журналістики – це поганий смак.

Роман Кухарук:
Шановні колеги, дякую за увагу. Тема наступного круглого столу:

“ПСИХОЛОГІЧНІ ВІЙНИ
ЯК ІНСТРУМЕНТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ”

Інформаційна довідка про експертів

Олексій Усачов – директор Центру політичної реклами.
Роман Кухарук – Голова Правління
Всеукраїнської творчої спілки “Літературний форум”.
Андрій Волошин – директор ГО ”Центр ”Свобода слова”.
Іван Рибалко – експерт, “Український клуб”.
Оксана Бєлякова – віце-президент, аналітичний центр “КСЕНІЯ”.
Ірина Шкода– журналіст, газета “Україна і світ”
Юлія Городянська – журналіст, ”УРА-інформ”